До 90-ліття від дня смерті Миколи Міхновського
ПАТРІОТИЧНИЙ ПОДВИГ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО
«Вперед,
і нехай кожний із нас пам’ятає,
що коли він бореться за народ,
то мусить дбати за весь народ,
щоб цілий народ не згинув через його необачність.
Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!..»
Микола Міхновський
Постать Миколи Івановича Міхновського (31 березня 1873 р. – 3 травня 1924 р.) зайняла почесне місце в історії України насамперед як політичного діяча, який вперше обґрунтував концепцію і принципи створення незалежної Української Держави. Він був також визначним юристом, публіцистом, одним з організаторів Української Армії, громадським діячем, активним борцем за Самостійну Україну.
Микола Міхновський народився у священичій родині на Полтавщині у 1873 році. Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд Миколи формувався під впливом батька – Івана, який свято беріг національні традиції, відправляв Богослужіння українською мовою і виховував сина у «самостійницькому дусі». Микола здобув освіту у Прилуцькій гімназії, яку закінчив у 1890 році, і вступив на юридичний факультет Київського університету.
Зростання національної свідомості українців наприкінці XIX століття призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Московській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з’явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув «божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації. Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цією людиною був Микола Міхновський. Вже будучи першокурсником університету Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні та заснували таємне політичне товариство, яке на честь Шевченка назвали «Братством тарасівців».
Міхновський став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент- юрист, розробив ідеологічну платформу, відому під назвою «Кредо молодого українця». «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними». Далі йшлося про шляхи досягнення поставленої мети: «Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави... Будемо жити своїм розумом ,..., бо інакше ми свою націю ніколи не визволимо». Такі думки роїлись тоді в головах тарасівців. Проти них було все: і старе – культурницьке, і молоде – соціалістичне українство. Справа тарасівців здавалася зовсім безнадійною. Окрім як на свої сили, ні на кого і на що було розраховувати. А своїх сил всього кілька чоловік. І все-таки Микола Міхновський зважився. Спираючись на невеличку групу тарасівців, він кинувся зі всією силою свого темпераменту в боротьбу за поширення своїх поглядів, проти всіх і проти всього, що було проти них. Це були виступи людини іншого світогляду. І все ж по всій Україні з’являлись однодумці, які поділяли погляди молодих «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції.
Міхновський закінчив навчання і почав працювати в одній з адвокатських контор Києва, але водночас не полишав громадської діяльності. У 1897-му році він їздив до Львова, де встановив тісні взаємини із західноукраїнськими діячами і закупив значну кількість заборонених видань, у тому числі твори М. Драгоманова та І. Франка.
У 1898 році Міхновський переїжджає до Харкова, де займається адвокатською практикою, відкриває власну контору і невдовзі здобуває неабияку популярність як успішний адвокат. На так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів – братів Шереметів – засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були звільнені. Міхновський також завоював авторитет серед української громадськості Харкова. Вже на початку 1899 року студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. В лютому 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.
На початку 1900-го року у Харкові Міхновський брав участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) – першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона була видана того самого року у Львові під назвою «Самостійна Україна». Міхновський починає з думки, що кінець ХІХ століття є добою визволення націй. Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. Після злуки з Московщиною нація наша знесилюється, гине, завмирає, але потім знову відроджується. З-під попелу загоряється ідея нової України. Міхновський пише: «...через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі гілки нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство, спробунок злучити до купи всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз – Іваном Мазепою... І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логіці подій, ми виписали на свому прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі».
Міхновський твердить, що настав вже час для боротьби кривавої і безпощадної. Він констатував: «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна і невідрадна,.. нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люде, як громадяне, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людськости, ціла велика нація могла зникнути, могла бути здушеною».
Необхідно відзначити, що Міхновський свої політичні ідеї чітко формулює та викладає також і в «Десяти Заповідях», виданих у Львові. При його діяльній підтримці у 1905 році починає виходити в Лубнах на Полтавщині перший в Наддніпрянській Україні часопис «Хлібороб» українською мовою. А згодом і в Харкові Міхновський видає тижневик «Сніп».
Останні п’ять-шість років перед І світовою війною Міхновський присвятив пропаганді української національно-самостійницької ідеї серед тих кіл, які доти цією пропагандою зовсім не були зачеплені, особливо в такій помосковленій частині України, як північний схід – Слобожанщина і Донецький басейн. Кола ці були хліборобські і промислові. Спільно з промисловцем Іллєнком бере Міхновський участь в організації соляного промислу в Слав’янському районі. Під впливом Міхновського Іллєнко стає національно свідомим і починає брати активну участь в українській політичній діяльності. Міхновський наближається до родини відомого організатора вугільної промисловости в Донецькому басейні Алчевського, і син та донька Алчевського під його впливом починають брати участь в національному русі, остання стає навіть одною з видатних українських поетес.
На початку І світової війни Міхновський служить в Північній армії, а напередодні революції 1917 року дістає, як юрист, призначення до Київського Військового Суду. Коли вибухла революція, то в Києві з ініціативи Міхновського зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлюючу роботу в армії самотужки. І він починає активну відбудову Української Армії, як головної реальної опори державности. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхновський міг констатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте. До українського руху у військах приставало все більше і більше офіцерства. Міхновський розуміє, що революція 1917 року стала повною катастрофою для Російської Держави і що перед українським народом є вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави – ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Але справжньою нашою національною трагедією було те, що діячі Центральної Ради зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіма своїми силами цьому відродженню противилися. У колах Центральної Ради панували такі думки, що взагалі регулярна армія не потрібна. Та на противагу цьому Організаційний Військовий Комітет при Товаристві полуботківців (військовий клуб ім. Гетьмана Полуботка) почав організовувати в Києві перший український полк.
Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське значення, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином утворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху як на фронтах, так і в тилах, відбувався за прикладом Києва ще до скликання «Першого Всеукраїнського Військового З’їзду». Організація українського військового руху – за винятком І-го Українського корпусу, зорганізованого легально генералом Павлом Скоропадським, – відбувалась революційним шляхом, тобто шляхом об’єднання збунтованих військових елементів на ґрунті непослуху легальній військовій владі.
Організовані в таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне, дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було якнайшвидше витворити авторитетний організаційний центр. Це змусило полуботківців скликати «Перший Всеукраїнський Військовий З’їзд». З’їзд цей засвідчив український національний порив у військах. Його агітаційне значення для національного українського руху було величезне. З’їзд вибрав новий вищий орган для дальшої організації українського війська. І хоч до «Всеукраїнського Військового Комітету» був вибраний також Міхновський і ще кілька полуботківців, але вони були в меншості і при тім в меншості, весь час цькованій і очорнюваній більшістю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшості.
Тим часом полуботківці продовжували формування І Українського полку - Богданівського. Фролівський жіночий монастир вишив чудовий прапор для богданівців: шовкове полотнище з одного боку малинового кольору, з другого – темно-зеленого, на ньому вишитий шовками портрет Великого Богдана і вишитий золотом напис: «Перший імени Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк».
Вже в червні 1917 року Міхновський планував проголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського Полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для кожного свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Та обставини склалися так, що цей план не вдалося зреалізувати.
Боротьба за свободу рідного народу є благословена Богом. Жодна нація не може жити і розвиватись без своєї національної держави. Історія багатостраждальної України є цьому доказом. Її кращі сини гинули і, на превеликий жаль, продовжують гинути за незалежність Української держави. Але жертви ці не є марними. Хочеться навести тут пророчі слова Міхновського з листа до міністра Сипягіна у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис на пам’ятнику Івану Котляревському у Полтаві українською мовою (1900 р.): «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації».
Микола Міхновський – ідеолог державної самостійності України – став на тернистий український державницький шлях і розпалив у серцях українців полум’я любові до Вільної, Незалежної, Самостійної Соборної України.
Оксана Захарчук