Газета "Успенська вежа", № 4, 2016
Ярослав ТАРАС, професор, доктор історичних наук, кандидат архітектури, лауреат Державної премії в галузі архітектури, і просто Людина великої душі і великого серця.
Мікрорентгени української пам’яті
І хто ми є? Усім усі мільйони,
А хтось комусь однісінький один.
Ліна Костенко
Термін «Чорнобиль» (слово, назва, поняття) за 30 років, що минули від часу аварії на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 року, набуло чимало додаткових значень і сенсів. З одного боку, Чорнобиль насторожує, викликає тривогу, почасти лякає (для деяких іноземців досі є тотожним з поняттям «Україна»), а з іншого — зацікавлює (недарма сьогодні набув активного поширення «екстремальний» туризм у зону). Про цю техногенну катастрофу на атомному реакторі мимоволі воліють забувати, а коли згадувати, то здебільшого під час річниць, а часом публічних нагадувань чорнобильців сущій владі про те, що вона покинула їх, захисників всього людства від радіоактивної чуми, напризволяще зі своїми болячками. Нині Чорнобиль, його саркофаг, є нібито недосяжний для повсякденної самосвідомості українців, разом з тим цей непогамовний монстр перебуває зовсім поруч, в осерді самого національного тіла.
Уперше в Чорнобильську зону почали організовувати наукові експедиції в 1994 р. Від самого початку і до 2004 р. я брав участь, а з 1999 р. безпосередньо очолював експедиції у радіоактивну зону. За результатами цих досліджень вченими написано багато статей, монографій. А для Міністерства надзвичайних ситуацій особисто мною був підготовлений звіт про науково-дослідну роботу «Комплексне історико-етнографічне дослідження та фіксація матеріальної і духовної культури радіоактивно забруднених зон українського Полісся», який підсумував п’ятирічну працю експедицій, що проводились Інститутом народознавства НАН України (очолюваним професором, нині академіком Степаном Павлюком) у 1995—1999 рр.
Стаття базується на джерелах, зібраних автором до 2003 р. Після 2004 р. автор був у зоні відчуження лише раз як гість на золотому весіллі подружжя Ображеїв, тому не знає, чи живі сьогодні ті люди, про яких він пише, і що сталося з досліджуваними об’єктами та природою після 2004 р. в 2-й, 3-й зонах і зоні відчуження.
