Тетяна СЛОТЮК,
доцентка кафедри української преси
ЛНУ імені Івана Франка
У другу неділю вересня в Україні традиційно відзначають роковини депортації, примусового виселення автохтонних українців з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. А 21 вересня вшановують ікону Холмської Матері Божої, єдиної з чотирьох відомих давньоруських ікон, які збереглися в Україні.
Про долю переселенців з Холмщини, які проживають сьогодні на Городоччині, подолання травми після депортації, участь Церкви у гуртуванні холмців, та про те, як зберігають свою культуру, ми розмовляли з дéканом Городоцьким, настоятелем храму Турковицької Ікони Божої Матері, митр. прот. Степаном Целенем.
Відомо, що Ви опікуєтеся переселенцями з Холмщини і очевидно, що окрім священницьких обов’язків виконуєте ще й роль духівника-порадника. Як цьогоріч вшановували пам'ять загиблих і згадували цю сумну дату?
– З 2009 року я опікуюся осередком товариства «Холмщина» на Городоччині. За цей час разом з львівським товариством ми організували багато поїздок до Польщі на Холмщину, провели чимало заходів, приурочених цим подіям, їздили на прощу до монастиря Турковинської ікони Божої Матері.
Цього року на храмове свято Успіння Пресвятої Богородиці нагородили нашу парафіянку Стасів Ельфреду (якій виповнилося 85 років) грамотою і спеціально виготовленою ювілейною медаллю до 75 річниці депортації, яку передало Львівське суспільно-культурне товариство «Холмщина».
Яка місія і роль Церкви в об’єднанні депортованих?
– Городоччина унікальна тим, що тут живе приблизно 70 відсотків переселених холмців, але є багато депортованих з Лемківщини, Надсяння. Ідея побудувати у 2012 році у Городку храм як пам’ятний знак походить від різних товариств: «Холмщина», «Надсяння» і «Лемківщина». Святиня ця постала на честь усіх депортованих українців, яких вигнали з їхніх домівок і які не знали, куди вони поїдуть, що на них чекає.
Цей храм побудований, щоб об’єднати і створити своєрідний осередок для усіх переселенців. Тепер там відбуваються недільні, святкові богослужіння. У другу неділю вересня відслужили літургію і панахиду за усіма тими, хто загинув під час операції Вісла.
Храм названо на честь Турковицької ікони Божої Матері через те, що у докарантинний час ми щороку їздили на празник до Свято-Покровського жіночого монастиря у селі Турковичі Грубешівського повіту Республіки Польща. Хоча й не залишилося домівок, які люди колись вимушено покинули, але біля цього монастирного храму збиралися депортовані, які приїжджали зі Львова, Рівного, Луцька. Холмці завжди шукали можливості ще раз поїхати на рідні землі, щоб відвідати цвинтар, де поховані їхні рідні.
Відомо про те, що Ви щороку організовували поїздки на Холмщину для відновлення старих українських цвинтарів. Що вдалося зробити за цей час і у яких селах?
– Більше десятка цвинтарів на Холмщині ми відновили, а разом з тим і встановили нові місійні хрести, пам’ятники, викопували зруйновані надгробки і оновлювали написи, щоб нащадки могли у майбутньому приїхати і прочитати, хто з прародичів похований на тому місці.
У селах Зімно, Ратичі, Посадів, Юрів, Гопків теж відновили цвинтарі. А у Пенянах ми встановили хрест на місці, де була спалена церква і також відновили цвинтар. Місця поховань були зарослі, закинуті і туди годі було пробратися, щоб помолитися. Зазвичай ми відвідували ці місця у Світлий тиждень. Люди сумують за тим часом, коли їздили у ці села, щоб запалити свічки на могилах, помолитися. Зараз, на жаль, у зв’язку з пандемією туди вже не їздимо.
У якій місцевості найбільше мешкають очевидці подій?
– На Городоччині зараз проживає декілька людей, які пережили цю трагедію. Серед живих мало хто пам’ятає щось з тих часів, декому з переселенців вже понад 90 років.
Наприклад, село Долиняни Городоцького району майже повністю заселене депортованими з села Зімна (Холмщина), які осіли там замість виселених звідти поляків. Тут у холмців народилися діти, онуки, правнуки і гуртуються вони довкола храму Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України. Вони самоорганізувалися, почистили, відреставрували закинутий костел, який був завалений непотребом, бо у радянський час це був колгоспний склад для міндобрив, зерна, а зараз тут відбуваються богослужіння.
Які заходи проводите для переселенців і за які трагічні для них події згадуєте у молитві?
– Були роки, коли ми організовували солодкі столи, варили куліш, щоб була невимушена атмосфера для спілкування, співу та проведення різних конкурсів у Великодній час. Але з початком карантину вже не проводимо такі заходи, лише служимо поминальні богослужіння.
Також у Городку багато років поспіль у жовтні відбувався фестиваль «Пісні незабутого краю». На це свято пісні приїжджали люди з багатьох обласних центрів і маленьких містечок Рівненщини, Франківщини, Волині, Львівщини. Серед цих людей були і холмці, лемки, надсянці. У Народному домі завжди збиралося багато колективів і кожне товариство готувало свій виступ.
Цей фестиваль об’єднував усіх переселенців і гуртував їх навколо спільної традиції та української пісні. І власне на цьому фестивалі зародилася ідея побудувати храм Турковицької ікони Богоматері, щоб увіковічити пам'ять про переселення. Також у березні вшановуємо та згадуємо Павлокому, Сагрин (коли було вбито усіх мешканців села).
У липні, коли відзначаємо празник Турковицької ікони Божої Матері, приходять до храму не лише місцеві, а й з’їжджаються люди з сусідніх сіл на запрошення місцевих холмців. Щороку ми також відвідували і лемківську ватру.
За Вашими спостереженнями, чи вдалося депортованим українцям подолати цю травму?
– У Долинянах проживала жінка, яка була сестрицею храму, її батька і старшого брата вбили поляки. Коли мати кинулася на їхні пошуки, знайшла біля лісу пошматоване тіло батька. Вона завжди, плачучи, згадувала ті дні і оповідала про те, що, коли були облави, українці переховувалися у різних сховках, ночували у стайнях і на полях.
Депортовані українці, начебто, і пробачили полякам те, що сталося з їхніми сім’ями, родинами, однак їм боліло, що лише через те, що вони українці, потерпали від знущань і були вигнані з рідних для них домівок і земель.
Поляки обманювали їх, коли говорили про те, щоб вони залишали своє майно, бо ще зможуть колись повернутися. Однак людей вантажили як худобу у вагони і відправляли у невідомість. Багатьох відвозили на Центральну Україну, декого навіть на Запоріжжя, але люди хотіли бути ближчими до дому, тому багато з них осіло на Тернопільщині, Волині, Франківщині, Львівщині. І коли була можливість повернутися, то збиралися цілими родинами, селами.
Наприклад, у Вовчухах є родини з Надсяння, вони майже усі з одного села – з Гнаткович. Люди намагалися триматися разом, не втрачати зв’язку. Вони і до сьогодні гуртуються, бо їх тримає одна трагедія та біль, який вони пронесли крізь усе життя.
Нащадки депортованих українців долучаються до заходів, організованих Церквою та товариством «Холмщина»?
– Ці молоді люди, які народилися тут, знають історію свого роду, але у них вже немає того болю за минулим. Прикро через те, що стає все складніше зорганізувати молодь. Коли ми ще їздили до Польщі і відновлювали цвинтарі, встановлювали хрести, годі було набрати групу молодих людей – дітей та онуків переселенців, які погоджувалися поїхати попрацювати там. Вони не пережили цієї трагедії, тому жалю й туги за Холмщиною чи Лемківщиною вони не мають.
Одиниці вболівають за відновлення цвинтарів, але вони активно долучаються, допомагають фінансово, аби знати, де поховані їхні діди. Наприклад, у Гопкові чи Пенянах нащадки давали свої кошти на хрест, заправку автомобіля та інші витрати.
Як вам вдавалося відновлювати могили, адже на це потрібно мати дозвіл від польської влади?
– Приїхати без відповідних документів і відновлювати місця поховань ми б не змогли, оскільки відразу до нас приїхала би поліція. Тому, справді, потрібно було отримати дозвіл від ґміни, погодження ієрарха польської православної церкви та війта.
За Вашими спостереженнями, як духівника і священника, чи збереглася віра цих людей у те, що вони коли-небудь повернуться на землі, де вони народилися і де поховані їхні батьки?
– Пригадую одну переселенку, вже покійну, яка щоразу, коли ми виїжджали до Польщі, промовляла: «Хочу ще хоча б раз повернутися сюди, вдихнути цього повітря, доторкнутися до землі, де народилася». Ці люди мріяли, думками і спогадами переносилися туди, звідки їх вирвали. Хоча тут, в Україні, народилися їхні діти, утворилися сім’ї, але вони продовжували жити думкою про повернення. Особливо старенькі вірили, що настане такий час, коли вони зможуть повернутися на свою маленьку батьківщину.
Бувало таке, коли ми приїжджали на Холмщину до Пенян чи Посадіва, де не було ні хати, ні подвір’я, ці люди уявляли стежки, криницю, сад, город, стодолу, хатину, подвір’я, де вони бігали і бавилися дітьми. Ця картина фотографічно назавжди залишилася у їхніх душах і серцях.
Як переселенці Холмщини зберігають свої традиції, культуру?
– Наразі ми чекаємо, щоб ОТГ міста Городок виділила нам приміщення на облаштування музею, який би став ще одним осередком для холмців. Ми зібрали багато рушників, обрусів (скатертин. – авт.) одягу, вишиванок, які люди привозили колись з собою. Старенькі віддавали нам ці речі заради того, аби їхні діти та нащадки могли подивитися на ці сакральні для них речі.
