"Молюся, Господи, молюсь!
Хвалить Тебе не перестану!"
Т. Шевченко "Н. Костомарову", 1847
Найвищий сенс життя і єдину умову щастя людини Тарас Шевченко вбачав у стремлінні до Божої життєдайної Правди. Поет писав: "Боже милий! / Як хочеться жити, / І любити Твою правду, / І весь світ обняти!".
Шевченко всюди і завжди протягом усього свого життя орієнтувався на Бога, жив по-Божому. Його душа світить, пломеніє болісною тугою за Богом.
"Милосердний Бог - моя нетлінна надія" - записав поет 1857 року у своєму "Щоденнику". А відданість Богові приводить до любові до рідного краю. Ця фундаментальна ідея пронизує всю творчість Шевченка. Наш Пророк заповідає українцям: "Смирітеся, моліться Богу / І згадуйте один другого. / Свою Україну любіть, / Любіть її... Во время люте, / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть". Шевченко згадує про Бога 600 разів у 143 поезіях, а в листах і в "Щоденнику" нараховуємо 72 прославні подячні чи благальні мінімолитви. Іван Франко писав про Шевченка: "Доля переслідувала його в житті скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога - у зневіру і песимізм". Про свою непохитність у вірі Шевченко писав у "Щоденнику": "... Я від усього серця дякую Творцеві, що Він не дозволив жахливій випробі торкнутися своїми залізними пазурами моїх переконань, моїх дитинних світлих вірувань". Власне постійна орієнтація на Бога сприяла виробленню в Шевченка концепції самостійної незалежної соборної християнської держави - України.
Загальновідомо, що світогляд української нації в своїй основі християнський, тобто основою національного світогляду стало християнство. Воно проникло в глибини духовного життя народу, проявилося в народних звичаях, обрядах. Шевченко жив в той час, коли ще зберігалася велика побожність українців. Люди були богомільні, жили міцно з Богом і в серці, і на устах, добре знали про церкву та Господа. Бог був у всьому житті народу. А оскільки Шевченко пішов за своїм народом, то усі персонажі літературних творів поета є релігійними. У Шевченка немає жодного нерелігійного образу. Мова його творів лагідна, тиха, богобійна. Саме в цьому була велика сила поезії, і народ полюбив її душею і серцем як свою. Дуже часто Шевченкова мова настільки чеснотно релігійна, що переходить у мову святу та в науку церковну.
Витоки релігійності Шевченка слід шукати найперше в родині. Дідусь його був письменний і любив читати по неділях і в свята Мінею - книгу, в якій описано Життя Святих. Малий Тарасик глибоко пізнав з неї і полюбив духовний світ на все своє життя. З Біблією познайомився також ще в дитинстві, на її основі навчився грамоти в дяківській школі, а майже весь Псалтир знав напам'ять. Шевченко любив робити поетичні переклади біблійних книг - Псалтиря та Пророків. Батьки Тараса відзначалися особливою побожністю. Вдома навіть був свій власний Київський Патерик, Святе Письмо та Мінеї.
Шевченко протягом усього свого життя молився, сповідався і причащався. Про це, зокрема, читаємо в листі до Варвари Рєпніної із заслання 8 лютого 1847 року: "Вчора просидів я до ранку і не міг зібрати думок, щоби закінчити листа: якось-то беззвітне почування оволоділо мною (прийдіть усі струджені та обтяжені, і я заспокою вас). Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова розп'ятого за нас, і я немовби віджив, пішов на Утреню і так радісно, чисто молився, як, здається, ніколи раніше. Тепер я говію (говіти - це постити, відвідувати церковні богослужіння, готуючись до сповіді й причастя) і сьогодні прийняв святі тайни, хотів би, щоб усе життя моє було чисте, прекрасне, як сьогоднішній день".
Про велику благодать молитви Шевченко згадує в поезії "Мені тринадцятий минало": "А я собі у бур'яні / Молюся Богу... І не знаю, / Чого маленькому мені / Тоді так приязно молилось, / Чого так весело було?" Від Бога зійшло це благоговійне осяяння, з Його скарбниці духовних щедрот, бо так щиро й приязно молився Тарас у бур'яні, де він був наодинці з Богом у молитві. Згодом, згадуючи цей епізод із сирітського дитинства, Тарас Шевченко напише у своєму "Щоденнику": "У житті нічого не може бути солодшим і чарівнішим від самоти, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-природи. Від її солодкого чудового очарування людина мимоволі поринає у себе і бачить Бога на землі".
Караючись на засланні в дні розпуки й печалі, Шевченко писав: "Жахлива безнадія, така жахлива, що тільки одна християнська філософія може боротися з нею. Єдина моя втіха тепер - Святе Євангеліє, я читаю його щодня, щогодини...". Із Святого Письма, яке Тарас читав з благоговійним трепетом, він черпав Живу воду, яка приносила йому душевну наснагу. У листі до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року Поет писав: "Тепер, щойно тепер я вповні повірив у слова Ісуса Христа: "Любя, наказую ви". Христос навчив мене як любити ворогів й ненавидящого нас. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з вогню, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого чистилища, щоб розпочати новий благородний шлях життя. І це я називаю істинним правдивим щастям". Це було глибоке осмислення євангельської науки, тверде переконання в її святості, правдивості.
Про глибоке розуміння євангельських істин Шевченко висловився у своєму "Щоденнику" так: "Хіба ж може бути молитва чистіша, вища й богоугодніша, ніж молитва за нерозкаяного грішника? Християнська віра, як добра мати, не відлучає навіть переступника з-поміж дітей своїх".
Подячною молитвою і щирою піснею Поет дякував усім, хто допомагав йому в неволі під час заслання. Молитвою дякував він старому другові Щепкіну за те, що відвідував його в час Різдва Христового в Нижньому Новгороді: "Чим я віддячуся Тобі за це щастя? Любов'ю? Але ж я люблю Тебе давно, та й хто, знаючи Тебе, не любить. Чим же? Окрім молитви за Тебе, крім найкращої молитви - я нічого не маю".
Скромна була Шевченкова благальна молитва до Бога про особисте щастя: він просив у Бога "одну хатиночку в гаю і дві тополі коло неї", просив "щирого друга" й "любити правду на землі".
Влітку 1859 р. Шевченко тимчасово перебував у Києві і жив у міщанки Кропивиної. Залишилися спогади її доньки, де розповідається, що поет вставав рано вранці, о годині четвертій, на дворі вмивався холодною водою, а потім молився.
Ось тому Шевченко так часто в "Кобзарі" навчає, що треба молитися! У "Кобзарі" Бог - у всьому і скрізь. Слова Бог чи Господь та похідні від них вживаються у "Кобзарі" сотні разів. Створюється таке враження, що Шевченко міцно зріс з Богом і Він є в його душі і серці. Бог у Шевченка тісно пов'язаний з людиною в одне нерозривне ціле. Епітет святий у Шевченковій мові вказує на глибоку ознаку релігійного стилю поета. Сюди належить і слово свято - день, призначений на все святе, на все найкраще і чеснотне. Як воно ідеологічно є значно вище від російського "праздник", тобто порожній від праці день.
Шанування Богородиці в Україні відоме з глибокої давнини і пронизує все народне життя. Ця пошана істотно входить і до Шевченкового релігійного стилю. Поет розповідає, що коли татари заборонили будувати церкву, то козаки "у наметі поставили образ Пресвятої і крадькома молилися", або: "Як покидали запорожці / Великий Луг і матір Січ, / Взяли з собою Матір Божу, / А більш нічого не взяли". Шевченко дуже часто звертається до Богородиці, а особливо виявляє до Неї гарячу любов та ласку в своїй поемі "Марія".
Жива і чиста Шевченкова душа виливається у високо-релігійному та пишно-чеснотному стилі його поезії. Слово поетове - це Боже слово: "Ну що б, здавалося, слова... / Слова та голос - більш нічого, / А серце б'ється-ожива, / Як їх почує!.. Знать од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть між люди!...".
Поезія для Шевченка - відгук Бога в небесах: "... Жива / Душа поетова святая, / Жива в святих своїх речах, / І ми, читавши, оживаєм / І чуєм Бога в небесах". Шевченко просить: "Мій Боже милий, / Даруй словам святую силу - / Людськеє серце пробивать".
В поемі "Варнак" Шевченко описує духовне прозріння каторжника, що задумав був зарізатися, але переродився під впливом краєвиду святого Києва. Так міг писати тільки глибоко віруючий, релігійний поет:
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізатися. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий...
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі...
О Боже мій милий,
Який дивний Ти! Я плакав,
До полудня плакав,
Та так мені любо стало;
І малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе,
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись...
В "Кобзарі" Шевченко змальовує декілька персонажів, які збиралися вчинити самогубство, але думка, що цим загубиш душу, спиняла людей. Це ж саме трапилося і з самим Шевченком, але глибока віра в Бога його отямила, зупинила і врятувала від гріха.
Шевченко намагається поглибити свої духовні знання. В одному з листів до Варвари Рєпніної просить прислати йому твір Томи Кемпійського "Наслідування Христа" - книгу про духовне життя і роздумування над сенсом життя. Слід також згадати, що тексти псалмів і молитов поет ввів у свій "Буквар", підготовлений 1860 року для навчання української мови в недільних школах.
Біблійні образи та мотиви посідають помітне місце і в живописній творчості Шевченка. Серед його академічних малюнків можна відзначити "Ієзекіїль на полі, всіяному кістками", "Жертвоприношення Авраама", "Христос благословляє хліб", "Святий Дмитро", "Лот із дочками", "Розп'яття", "Апостол Петро", "Самарянка" (про зустріч Христа з самарянкою біля криниці), "Притча про блудного сина" (серія малюнків Шевченка, виконаних у Новопетровському укріпленні в 1856-1857 рр.), "Голова Христа", "Притча про робітників на винограднику", "Свята Родина", "Смерть Марії" та цілий ряд інших.
З Шевченкового щоденника і кореспонденції знаємо, що він постійно цікавиться релігійним живописом, мріє про власні твори релігійного змісту. В листі до Варвари Рєпніної (7 березня 1850 р.) Шевченко пише: "Новий Завіт я читаю з благоговійним тремтінням, і внаслідок цього читання в мені зродилася думка описати серце Матері по житті Пречистої Діви, Матері Спасителя. І друга - намалювати картину розп'ятого Сина її. Молю Бога, щоб хоч коли-небудь ті мрії мої здійснились!" У цьому ж листі інформує, що прагнув би в місцевій церкві змалювати смерть Спасителя, розп'ятого поміж розбійниками.
В епістолярній спадщині Шевченка знаходимо згадки про його скульптурні роботи "Христос" та "Іоанн Хреститель".
Видатний вчений-мовознавець, український філолог Іван Огієнко, який об'єднував в одній особі і відповідний духовний сан, - митрополит Іларіон стверджував: "...Ніхто з наших письменників, ні до Шевченка, ні по ньому, не писав таким справді виразним релігійним стилем, в якому кожна рисочка, кожне слово не суперечить чеснотности думання. Я б сказав, що в світовій літературі ніхто з світських письменників не перевищив Шевченкового релігійного стилю й змісту. Візьмімо хоча б його "Наймичку" 1845 року - і своїм чеснотним змістом, і своїм стилем, і всією композицією вона неповторна в літературі!". Глибоко обдумана, об'єктивна думка авторитетної людини у цій делікатній справі не викликає жодних сумнівів.
Необхідно відзначити ще одну грань дослідницької роботи Івана Огієнка стосовно творчого доробку Шевченка - це ґрунтовний аналіз рукописної спадщини поета з метою виявлення розбіжностей між ориґіналом і його фальсифікацією. Роблять це для того, щоб представити Шевченка як атеїста,
яким насправді він ніколи не був. А класичним прикладом такого фальшування може стати найбільш вражаюча атеїстична фраза із "Заповіту", яка і сьогодні побутує у виданнях "Кобзарів", але яка для глибоко віруючого поета від початку здавалася чужою, нелогічною, кимось дописаною та грубо вставленою. Йдеться про фразу "Я не знаю Бога", що подається так: "Все покину і полину / До самого Бога / Молитися... А до того / Я не знаю Бога". Ця фраза первинно звучала так: "Все покину і полину / До самого Бога / Молитися... А дотого / Поховайте та вставайте". Це - лише один приклад, а їх Огієнко подає в своєму дослідженні десятки.
Варто подати ще декілька навмисних підробок Шевченкових рукописів. Це, зокрема, в поезії "Не завидуй же нікому, / Дивись кругом себе: / Нема раю на всім світі, / Хіба що на небі!" останні два рядки переробляються на "Нема раю на всій землі, / Та нема й на небі!". Така зміна суттєво міняє і перекручує зміст твору.
Сучасні київські видання, і в тому числі академічне, подають уривок з "Кавказу" так: "Коли одпочити / Ляжеш, Боже утомлений?". Тут вийшла суцільна абракадабра, оскільки Бог не може втомитися! Перше лейпцизьке видання 1859 року подає: "Колы жъ одпочыты / Дасы Боже утомленнымъ?".
Таким чином, можна стверджувати, що поетична творчість Тараса Шевченка зазнала найбільшої кількості фальсифікацій в порівнянні з іншими письменниками у світовій літературі. Та як не старалися, а все-таки не змогли затерти релігійного Шевченкового стилю, бо це спосіб мислення Шевченка, саме єство поета, його душа.
Бог для Шевченка - батько, і то батько рідний. І він до Нього несе всі свої жалі й болі, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, можливо часом і роздратовані, але завжди оправдані важкими обставинами життя поета.
Шевченко був і залишається учителем Правди Божої. У вірші "Буває в неволі", датованому 1850 роком, читаємо: "...Та оце наткнувсь / На таке погане, що так і заснув, / Богу не молившись!... От мені приснилось... / Свинею заснувши, звичайне, такий / І сон приверзеться...". Шевченкове повчання стосовно обов'язку молитися перед сном є високо моральне, церковне. Так поступав і сам поет.
Коли б зібрати все з Шевченкового релігійного стилю докупи, то склався би повний курс морального богослов'я - як по-Божому жити на світі. Тому дуже бажано використовувати Шевченкову науку в церковних проповідях. Як проповідник і оборонець Правди Божої Шевченко був послідовний і незмінний протягом усього життя. Основна церковна думка "Кобзаря": "Не журися, сподівайся, / Та Богу молися!". Бог є в центрі життя в "Кобзарі".
Шевченко думає про Бога невпинно, згадує Його постійно, нагадує про Нього завжди. Відчуваючи і усвідомлюючи своє покликання поета-пророка, Шевченко будив національну свідомість українського народу, кликав до відновлення людської гідності, гартував душу і волю і вів за собою до Істини, до Бога. Шевченко щиро бажав, щоб люди жили по-Божому. Його заклик "Просвітися!" означає освячення людських душ Христовою наукою. В глибокій вірі в Господа і вірності Ісусу Христу Шевченко бачив порятунок нації, її життєву силу. Шевченко нагадує людям основну новозавітню заповідь: "...Щоб навчились / Путями добрими ходить, / Святого Господа любить... / І брата милувать ". У цій науці Шевченко досяг євангельської висоти. Шевченкова душа палає вогнем любові до Бога і до людей. Людина для Шевченка є унікальною у Всесвіті, бо вона є образом і подобою самого Бога і тому зневага та кривдження людини - це найтяжчий гріх перед Богом.
Полум'яне слово Тараса Шевченка очищає, надихає, просвітлює і дає правильний орієнтир в житті на єднання з Богом:
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І Тобі Одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
Оксана Захарчук
