Тетяна СЛОТЮК,
доцентка кафедри української преси
ЛНУ імені Івана Франка
Отець Ігор БУРМИЛО: «ІМПЕРІЯ НЕ ТЕРПИТЬ ІНАКОДУМСТВА»
Історія української православної церкви нерозривно пов’язана із історією Української держави. Автокефальна церква України стала тим острівцем українського Всесвіту, що розростався і зменшувався, залежно від зовнішніх впливів та обставин. Під прапором духовності і державності, яку декларувала УАПЦ, воїни УПА йшли у бій, а у час суспільних зрушень, коли відбувався розпад імперії зла, Церква знову стала тим духовним оплотом, до якого тяжіли мільйони українців.
Про роль УАПЦ у становленні Української державності, про автокефалію та духовну освіту розповів голова місійного відділу у справах візитації парафій УАПЦ (1990 рік), член редакційної колегії часопису «Успенська Вежа» (1991–2003 рр.), настоятель Успенського храму м. Львова (з 1998 року) митрофорний протоієрей Ігор Бурмило.
Ваше служіння почалося у той буремний для країни час, коли відбувався злам у багатьох системах, зокрема, релігійній. Ви як один з тих, хто зачинав автокефалію в Україні в новітній час, очевидно, розуміли значення об’єднання українців навколо церкви. Яку роль відіграла автокефалія у збереженні української релігійної традиції і чи коректно взагалі про це говорити?
– Спершу варто зосередитися на тому, чи коректно так висловлюватися. Відродження автокефалії відбулося 1988 року. У той час були страшенні міжконфесійні конфлікти. Протоієрей Ярема, протоієрей Іван Пашуля в Петропавлівській церкві підняли клич відродження Української автокефальної православної церкви. Для багатьох православних це було доволі несподівано.
Почалися несподівані протистояння, які були не потрібні, а лише викликали напруження у галицькому суспільстві, яке завжди було національно-свідомим і мало готовність будувати Україну. І несподівано на релігійній основні було закинуто камінь протистояння. Йшлося про те, що Українська Греко-Католицька церква, яка вийшла з підпілля, «катакомб», претендувала на православні храми і парафії, душі людей.
Сьогодні можемо констатувати, що це протистояння було інспіровано ззовні. Зараз на чолі Української Греко-Католицької церкви стоїть патріарх Святослав, людина високомудра, високовчена і толерантна, українець, який знає Захід, але любить Україну. Це не прозахідний, а проукраїнський предстоятель. Так само і Глава ПЦУ Блаженніший Епіфаній, проукраїнський предстоятель.
Варто зазначити, що в часі становлення УАПЦ, яке завершилося наданням Томосу, який наша церква отримала у великій мірі і тому, що предстоятель УАПЦ Макарій поставив суспільний інтерес і долю Української Церкви вище своїх амбіцій. Він відмовився від предстоятельства і став рівним серед інших митрополитів ПЦУ. Що і стало спонукою і передумовою до визнання нашої церкви у сім’ї Вселенського православ’я.
Українська релігійна традиція була настільки збережена в Галичині, що навіть греко-католицькій церкві, яка насильно була приєднана до РПЦ, було дозволено зберігати такі традиції, як, наприклад, служіння з відкритими Царськими вратами, службу на слов’янській мові з українською вимовою, тобто так, як це було за часів Київської митрополії від Залісся і до Сяну. Священників не зобов’язували носити довгі бороди, дозволено зберегти грецький покрій фелонів, організовувати маївки, хресні дороги, хоча це і не православна традиція, але ми зберегли те, що плекали тут люди впродовж століть.
Господь дав Галичині прекрасних пастирів-священників, які провели нашу церкву від 1946 року і до проголошення автокефалії, як могли, берегли устав і давні традиції. І коли УАПЦ проголосила своє відродження, ми зрозуміли, що нам нічого не треба змінювати. Митрофорний протоієрей Володимир Ярема завжди наголошував на тому, щоб повертатися до старих традицій, але у цьому й не було потреби, бо ми плекали і зберегли усі ці звичаї. Коли, у свій час до нас приїхали монахи з Константинополя, зі здивуванням промовили, що вони наче додому приїхали. Звісно є нашарування латинські, деякі московські нюанси в обрядах, але це усе буде вирівнюватися.
Ще з XV століття, перед Берестейської собором, афонські монахи приїздили до нашої церкви й привозили мощі святих. Тому Автокефальна православна церква нічого нового не привнесла, окрім благословенної традиції молитися рідною мовою та юрисдикційної непідлеглості насильникам з-за Залісся.
Ви свого часу відігравали одну з провідних ролей у житті автокефальної церкви. Яку роль вона виконала при відновленні Української державності у 1991 році?
— Це був великий сплеск емоційного піднесення і зародження відчуття щодо можливості отримати духовну свободу. У львів’ян велике захоплення викликали отці Володимир Ярема та Іван Пашуля, а також народ, який готовий був стояли за свою Українську Автокефальну Православну Церкву. І це був 1989 рік. Почався стрімкий рух у цьому керунку, парафії масово приєднувалися до УАПЦ. 4 листопада настоятель Успенської церкви м. Львова отець Віталій Політило повідомив про готовність проголошення відродження Української Автокефальної Православної Церкви і на нашій парафії. Очільником своїм ми визнали митрополита УПЦ в США Мстислава Скрипника і на богослужіннях почали поминати Вселенського патріарха.
У 1990 році УАПЦ вперто намагається стати на ноги. Велике значення для відродження церкви мало прибуття в Україну митрополита УПЦ в США Мстислава Скрипника, якого ми на Помісному соборі у червні 1990 р. обрали очільником церкви. Його перебування у Києві і контакти з владою вплинули на те, що у багатьох духовних і світських осіб сформувалося бачення майбутнього УАПЦ та державницького мислення, а що основне – позбавило страху: усе-таки можна мати свою рідну церкву.
УАПЦ показала тим ще існуючим життєдайним силам в політикумі України, що можна досягнути державної незалежності, що все можливо, бо є люди, які готові за це стояти і боротися. Нові політики набрали енергії, сили, впевненості, що можна щось добре і велике зробити, а Церква привела людей, готових будувати Українську державу. І ті політичні діячі, які були спочатку серед нас і в нецерковному середовищі України, зрозуміли, що таке сила народу. Тому УАПЦ своєю участю у тих перших здвигах дала впевненість до боротьби майбутнім державним діячам. І перший парламент незалежної України продемонстрував, що там можуть засідати інтелігенти, які будуватимуть Україну на високоморальних ідеалах вільного світу.
Чому УАПЦ не змогла стати тим об’єднавчим майданчиком, коли б не було шансів для утворення РПЦ?
— Імперія не терпить у своєму середовищі інакодумства, тому й з’явилися ярлики «розкольництва», «неканонічності», «єритиканства», а опісля вже і «сатанізму» і всього іншого. Відтак така потуга як УАПЦ, під прапором якої ще УПА йшла в бій, окрилена нашими ідеями української самостійної, соборної держави, не могла стати складовою у церкві, афільованій Москвою та КГБ.
Тепер бачимо, як у нелюбові до України викриваються ті особи, що мали причетність до РПЦ та інших інституцій. У той час Москва засилала своїх агентів, які ставали керівниками церков, але Церква вистояла. Можна дивуватися, як так могло статися, але без Божої сили нічого б не було.
Яке Ваше особисте бачення автокефалії і які саме традиції Вам вдалося зберегти?
– Особисто я завжди плекав ідею Ставропігії. Коли у XVII ст. у Речі Посполитій повсюдно штучно насаджувалася Унія, 112 років Успенська Ставропігія давала духовний прихисток тим православним, які мусили піти зі своїх храмів через незгоду з тим, як відбувся перехід у вже унійну церкву.
Також лелію давні фелони, церковні речі, які навіть вийшли з ужитку. І як приємно, коли наша парафіянка, прийшовши на Водосвяття, радіє, промовляючи: «Я 20 років тому цей фелон вишивала, а він ще є». А це – важка кропітка праця, витвір мистецтва, куди жінка вкладала свою душу і добрі помисли. Вишивала, можливо, не одну зиму і через стільки років побачила це на отцю Юрієві Федіву, який дуже любить одягати ці давні фелони.
І звісно, традиційність і навіть певна консервативність нашої церкви, яка вчить не розсіюватися у буденності, не розмінюватися на швидкоплинне, скороминуче й допомагає нам берегти традиції.
Відомо, що Ви були одним з ініціаторів приїзду Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава до України і зокрема до Львова у жовтні 1990 року. У чому полягала знаковість цього візиту до України? Як цей візит вплинув на побільше життя автокефальної церкви?
— На жаль, у той час офіційна влада робила все для того, щоб Митрополита Мстислава не було в Україні. Він був бунтівним, прозорливим і визначив багато завдань для церкви і держави, що у майбутньому потрібно було робити.
Варто зазначити, що люди з великим трепетом чекали на приїзд Митрополита Мстислава і в аеропорту зібралися сотні людей, аби його побачити. Люди з усієї України зустрічали його з короваями, вітальними словами, він навіть дещо розгубився від такої уваги. Однак, попри емоції, які переповнювали його, опанував розчулення у голосі і зі сльозами на очах мовив несподіване: «Не думайте, що вже все сталося і не бавтеся, хіба в свята. Треба працювати».
Я мав честь 1992 року бути учасником Першого Всесвітнього форуму українців як делегат від Автокефальної церкви Львівської єпархії. На цей захід прибув і Патріарх УАПЦ Мстислав, який привіз клейноди: хрест Мазепи, бунчуки, прапор. Прикро було бачити нешанобливе, без трепету і належного пієтету та й навіть байдуже ставлення офіційної влади до таких сакральних та унікальних історичних речей. Однак у перерві між урочистостями у палаці «Україна» до Патріарха, який перебував в інвалідному візку, почали підходити священнослужителі, а опісля і світські люди, які просили про благословення і він кожному мав, що сказати особливе і дуже цінне. Я вірю, що ці слова, які він говорив, благословляючи, кожного, хто про що запитував і чого потребував, мов зерна, були посіяні і зійшли у розумі, в душі та поступуванні. І у цьому була теж заслуга УАПЦ. Тому що сильні світу, які не змінилися у своїй суті, лише мімікрували, одягнувши вишиванку, вважали, що буде як було, а цей візит і спілкування Патріарха Мстислава з людьми показало, що так як було, вже не буде.
________________________________
Церква повинна залишатися традиційною
________________________________
Нещодавно (21 грудня), виповнилося 35 років з того часу як Ви відслужили першу службу у каплиці Трьох Святителів при Успенській церкві. Як змінився портрет вірянина за час Вашої служби? Які зміни помічаєте в осягненні духовної складової віри людини?
— Загалом портрет вірянина не змінився. Нещодавно, коли на Йордан святили воду, до мене підійшла жінка, яка на першій моїй службі в 1987 році стояла з двома маленькими дітьми біля нашого дяка і гарним своїм голосом допомагала йому співати. Коли перебираю поглядом людей, розриває серце жаль, що багатьох дуже побожних, віруючих, щирих парафіян вже немає. Успенська церква пройшла через усі перипетії становлення УАПЦ (тепер вже ПЦУ) і вона зуміла зберегти стійкість, стержень тої церкви, якою була від початків. Успенська Церква берегла православ’я як за унійного часу, так і за московської духовної та релігійної експансії.
За Вашими спостереженнями, людина маліла чи навпаки виросла у своєму духовному житті за час Вашого служіння? Що на це вплинуло?
— Людина вже змаліла, коли Каїн вбив Авеля і з того часу людина маліла. Другий раз вона змаліла, коли в дворищі Понтія Пилата сказано було: «Це ваш цар, як я можу його розіп’яти». «Кров його на нас і на дітях наших», – відповіли Пилатові. Меркантильні інтереси повели Христа на розп’яття.
Коли людина почала відроджуватися? Тоді, коли Ісус Христос ніс хрест, йшли батько з двома синами, і коли його змусили нести хрест Ісуса, Симон чинив спротив, відмовлявся, мовляв, чому я маю його нести. Але коли він взяв хрест на своє плече, почалося переродження людини. У ту ж мить, коли він побачив очі Ісуса, полегшив тягар Христа, отут сталося відродження людини.
Становлення православної людини, автокефаліста, йшло від радикалізму до тихої молитви за церкву. Були ті, які залишили все відразу й відійшли, коли ламалися всі устої, але дуже багато пройшли від радикальних «вже і зараз» до «довірмося ієрархії». Люди перейшли до тихої молитви і до довіри церковній ієрархії. Так, були розчарування, так, були і ті, що зрадили, не туди вели, розчаровували вірних. Але Церква вистояла і зміцніла.
Патріарх Мстислав говорив: «Визнайте самі себе гідними, тоді вас визнають і не намагайтеся лізти через вікно, а йдіть у двері». Патріарх завжди давав мудрі поради.
За моїми спостереженнями, люди не змінилися у своєму прагненні духовно зростати та морально розвиватися і я цьому безмірно радію.
Ви, як один з тих, хто започаткував духовну автокефальну освіту, на що першочергово звертали увагу, виховуючи нову генерацію священнослужителів?
– У контексті цього питання варто згадати про діяльність нашої парафільної недільної школи. Був час, коли ми не могли навіть знайти місця, щоб розмістити усіх дітей нашої парафії, багато з них стали знаними священниками. Маю жаль, що зараз немає дяківської школи, щоб була традиція і єдинобачення їхньої місії берегти давні галицькі наспіви.
Коли я почав викладати в семінарії, мені з благословення єпископа було доручено читати предмет «Літургіка». Це був зовсім не мій напрям. Я написав посібник, а тепер вже мій учень о. Володимир Генсьор викладає цей предмет. Я – історик за системою думання, покликанням. Мені довелося вплітати всесвітню та історію України у церковну історію, щоб наші вихованці розуміли загальний контекст історичної канви, яка передувала тим чи іншим подіям. Відтак підготував підручник для чотирьох курсів семінарії, а вже на кожну лекцію давав щось додаткове, що знаходив нового.
Зараз змінився контингент вихованців-студентів, а ми, окрім всього іншого, ще й виховуємо нових пасторів стада Христового. Раніше хлопці були більш зрілими, готовими відразу йти на парафії, а зараз приходять дуже юні молоді люди і з ними складніше у виховному аспекті. Хоча вони й гарно сприймають інформацію, але все у них швидкоплинне через користування ґаджетами. Є вихованці, які виявляють великий хист у багатьох покликаннях і помітно те, як вони хочуть бути на своєму місці, володіють розумом, інтелектом, все вбирають, наче губка. Є, звичайно, і ті, до кого потрібно достукатися.
У семінарії є дидаскали і спудеї. Тільки дидаскал має визначити і дати необхідний багаж, що потрібно знати. Не всі, наприклад, цікавляться історією церкви, але є ті, які блискуче знають літургіку, гарно співають, проповідують, тож їм варто розвиватися саме у цьому напрямку. Хто цікавиться історією, тóму завжди допоможу, дам спрямування і зорієнтую у правильному керунку.
Чого, на вашу думку, сьогодні потребує духовна освіта? На що варто звертати увагу при вишколі нової генерації отців?
— Обов’язок викладачів семінарії – навчати наших вихованців від малого, оскільки вони приходять із різних середовищ, сімей. Семінарія – закритий навчальний заклад і тут має бути певна подекуди навіть сувора дисципліна. Церква повинна залишатися традиційною, тому не можуть молоді люди, майбутні священники, усіціло піддаватися впливам часу, при тому й не закривати очі на виклики сучасності, а мають мати відвагу братися вирішувати все одним махом.
Навчаючись у семінарії, варто вивчати іноземні мови, бо цих молодих майбутніх священників чекає світ.
На що б ще звернув увагу, так це на те, щоб молоді отці, які уже на парафіях, пізнавали інші релігії, могли дискутувати, розмовляти на рівних і вміли пояснити щось людям інших конфесій, не мовлячи вже про християнські течії, секти, протестантські релігії. Вони мають розуміти закон співжиття з різними релігійними традиціями і це – виклик нового часу. Потрібно, за словами великого українського пророка Шевченка: і чужого научатись, і свого не цуратись.
Готуватися також потрібно до нових викликів: волонтерства, капеланства. Треба вчитися врівноважувати ці ролі у своєму пастирському служінні.
Виклик сучасної війни ґрунтується на тому, щоб не усі проповіді будувати лише на темі війни. Потрібно, мабуть, давати силу також тим людям, які живуть мирним життям, давати їм правильний заряд працювати, молитися і робити свою справу. Ми повинні зараз більше готувати людей не лише до того, щоб допомогти на фронті, як уже в народі кажуть: «Рамштайн допоможе». Маємо готувати себе до зустрічі з тими, хто зараз у самому пеклі війни. Словом туди не проб’єшся, силою, яка їх оборонить, не будеш, а ми повинні готувати народ, парафіян, зустрічати наших захисників вдома, у мирному житті
Нещодавно на телебаченні виступав воїн-кіборг. Вже забулася їхня історія, подвиг захисту донецького аеропорту. На жаль, ці люди сьогодні почуваюся покинутими, без належної суспільної уваги. Повірте, вони потребують підтримки, усмішки, обіймів. Ми маємо готувати своїх парафіян прийняти скалічених воїнів не лише фізично, а й морально. Щоб вони увійшли у мирне життя і знову набули гідного статусу у суспільстві.
Співпрацюючи з «Успенської Вежею», яке Ви собі ставили завдання, долучаючись до створення цього видання?
— Я працював над окремими дописами, а опісля намагався робити тематичні сторінки: проповіді для дітей і рубрику «Конспект семінаристу». То була пастирська сторінка на різні теми, які хвилювали тогочасне суспільство і духовенство.
Як мистецтвознавець та історик, який маєте ще нереалізований задум і, можливо, найближчим часом ми побачимо нове видання за Вашого авторства?
— У шухляді лежить дві неопубліковані праці: «Історії Холмщини» та троьохтомник Нарисів історії України й Української Церкви.
