митр. прот. Ігор Бурмило (газета "Успенська вежа, № 8, 2016 р.")
У людському житті все має свою основу, свій фундамент, або, як говорили в давнину – стовп на основі істини. Фундамент, або основа православної Церкви закладалися більше як тисячу літ тому. І як тільки ми звернемо свій мисленний погляд до цього далекого нашого минулого, то відразу ж перед нами постануть дві «світлі зорі», що з-поза ранку сходять і сяють (вислів преп. Нестора Літописця), святі благовірні князі-мученики Борис і Гліб.
Святі мученики Борис і Гліб, пам'ять яких Православна Церква вшановує 6 серпня, були синами рівноапостольного князя Володимира. Мати їхня родом з Болгарії. Діти її втішалися особливою любов’ю великого князя. Коли Володимир охрестився сам і охрестив свою родину, Борис був ще отроком. У святому хрещенні його було названо Романом, а молодшого його брата Гліба – Давидом.
Чому ж так яскраво сяє їх подвиг, чому такі близькі вони серцю кожного православного віруючого християнина? Що ж особливого, визначного зробили ці юнаки, чим так прославили себе? Відповідь проста і, в той самий час, страшна – вони були невинно вбиті. І вбиті, при тому, не ідолопоклонниками за сповідання віри в Христа, а рідним братом, який також вважав себе за християнина.
Тисячу літ не меркне яскраве світло їхнього подвигу. Тисячу літ їх пам'ять огорнута невичерпною любов’ю і теплом віруючих сердець. У їх пам'ять зводилися храми і монастирі, їх іменами називалися міста і села.
Цей час був початком історії Київської держави, зорею народження Церкви Христової в Русі-Україні.
Принісши на Русь християнство з Візантії, мудрий князь Володимир щиро дбав про те, щоб віра Христова мала освічених пастирів і проповідників. Тому відразу після хрещення Русі св. Володимир наказав «кращим людям» віддавати дітей не просто вчити грамоти, а впроваджувати «книжное наученіє». Серед цих дітей, без сумніву, були і сини Володимира.
Святий Володимир, син Святослава, внук Ігоря, який просвітив святим хрещенням усю Русь-Україну, мав 12 синів (від різних дружин). Старшим сином був Вишеслав (помер при житті батька в 1010 році), другим – Ізяслав, а третім Святополк. Від княгині Рогніди було четверо синів: Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод. Від дружини-чешки – Вишеслав, і ще від іншої дружини – Святослав і Мстислав, а від болгарки – Борис і Гліб. У домі свого батька після його хрещення брати одержали вже християнське виховання, звичайно, майбутніх князів навчали і ратної справи. Знаємо, що князь Борис був воєводою, його любили підлеглі дружинники, але насамперед він був вихований і засвоїв високі ідеали християнської моралі.
Серед усіх синів Володимира молодші діти виростали особливо послушними і смиренними. Борисові навіть надали ім’я «блаженний і скоропослушний». Саме ця риса характеру в поєднанні з глибокою і чистою вірою породила особливу любов між молодшими братами і батьком. «Розділені тілесами і поєднані душею», «чесна двоїця», «до батька благочестивою любовію пов'язана», – так говорить про любов між братами Борисом і Глібом їх сучасник митрополит Іоан. Навіть княжі уділи батько їм виділив так, щоб вони були поряд. Борисові дав Ростов, а Глібові Муром. Та навіть після виїзду з Києва брати часто бували в домі свого батька, якого щиро любили і шанували.
Минуло 28 літ після Хрещення Руси-України. Великого князя Володимира постигла зла недуга. Князь Борис відразу прибув до хворого батька. У цей самий час надійшла страшна звістка про наступ печенігів на Русь. У Києві на той час було двоє синів хворого князя Володимира – старший Святополк і улюбленець батька Борис. Його і послав князь Володимир зі своєю дружиною проти ворогів. Та старший син Святополк, людина горда і жорстока, розуміючи наближення кончини батька, задумав здійснити своє давнє бажання – захопити престол у Києві, а, щоб позбутися можливого суперника в особі Бориса, наважився підступно вбити його.
Численна дружина князя Володимира, очолювана князем Борисом, обстеживши кордони і, не знайшовши орд печенігів, поверталася до Києва. Князь Борис тішив себе надією скоро побачити батька, але старому князеві погіршало, і 15 липня 1015 року він помер у своєму підміському селі Берестові. Святополк, приховуючи від Бориса звістку про смерть батька, сам таємно похоронив його, а для киян заклав великий бенкет і обдаровував їх подарунками. Проте кияни були холодні до Святополка, вони не любили його за розгульне життя і нестримувану вдачу. Вони чекали: у Київ їде князь Борис, дружина і ополчення, брати і сини киян. Ніхто не сумнівався, що Борис прожене Святополка із Києва.
І ось тут починається драма, нечувана до цього часу на Русі. Святополк, як говорить «Повість временних літ», «задумав беззаконну річ», «прийнявши гадку Каїнову». Не маючи надії на киян, Святополк у сусідньому Вишгороді знайшов людей, які погодилися виконати чорний його задум.
Князь Борис наближався до Києва. Звістку про смерть батька він одержав, коли з дружиною прийшов до ріки Альти, що на південний захід від Києва впадає в Трубіж. Ця звістка завдала князю Борисові великого горя : «І плакав він по батькові гірко, і любив його батько більше за всіх».
Він не мав задумів посісти великокняжий київський престол, але розумів і почував, що по смерті батька настає для нього час великих випробувань. Втягнутий поза своєю волею у вир політичних пристрастей, він вирішив протиставити цим зрадливим і згубним вчинкам і замірам світу цього тишу свого серця, відданого Господеві.
Святополк, нечесно обійнявши княжий престол у Києві, прибув вночі у Вишгород, прикликав боярина Путшу та вишгородських мужів, і сказав їм: «Йдіть таємно, найдіть брата мого Бориса та, підібравши час, вбийте його». Таку нечестиву річ вчинив Святополк, який, подібно до Каїна, замислив вбити всіх спадкоємців батька свого і самому обійняти всю владу.
Мужні ратники з дружини князя Володимира любили і князя Бориса, вони прийшли до нього і сказали: «Ось у тебе дружина батьківська і військо, піди, сядь у Києві на батьківському престолі». Однак князь Борис відхилив пораду дружини: «Не підніму я руки на брата свого старшого». Почувши це, воїни розійшлися від нього, а Борис лишився стояти з самим тільки слугами своїми, як зазначає літописець.
Минув тиждень по смерті рівноап. кн. Володимира. Увечері в суботу князь Борис звелів священикові своєму правити вечірню, а зранку, коли вбивці, підіслані Святополком, прийшли до його стану і почули, що князь зі священиком співає утреню, не наважилися напасти на нього під час молитви.
Коли скінчилася утреня, князь Борис, помолившись, пішов до свого шатра. Тоді вбивці, іззовні, через намет, прокололи князя списами, загорнули його в шатрову тканину і повезли. Але і тоді Борис ще був живий. Та за наказом Святополка варяги пробили серце страждальцеві. Тіло святого було привезене до
Вишгорода, де поховали його в церкві св. Василія, яку збудував ще князь Володимир.
Злочинно вбивши князя Бориса, Святополк вирішує: «Ізобію всю братію свою і прийму власть руськую єдин». Він, під видуманою причиною, ще від імені давно померлого батька, закликав князя Гліба негайно прибути до Києва. Довгу путь із Смоленська до Києва юний князь Гліб мав вершити Дніпром у човні. Але тут, у передмісті Смоленська, чекали на нього послані Святополком воїни. Убивці князя Гліба наказали власному його кухареві сповнити страшний злочин. І цей, окаянний кухар, на ім’я Торчин, витягнув свій ніж, став на коліна, взяв святого Гліба за голову і перерізав горло блаженному, як агнцеві.
Тіло св. князя Гліба згодом урочисто привезли до Вишгорода, де поклали поряд з тілом св. Бориса.
Дивна звістка, яка не уміщалася в людську свідомість, пронеслася по містах і селах Русі. Князь Борис, богатир, хоробрий ратник, син Володимирів, не тільки відмовляється від престолу на користь старшого брата, але, маючи в руках могутнє військо, добровільно дає себе на заколення, прощаючи всім, посилаючи мир вбивцям! Брат його, дитя невинне, князь Гліб, маючи також біля себе військову потугу, сам пливе назустріч смерті. Кращі діти Володимирові, цвіт Русі... Вони явили світові, що влада, слава, - усе це нічого не варте перед великими словами Спасителя: «Отче, прости їм, бо не відають вони, що творять». Вільне віддання себе на смерть свідчить про свідому самопожертву заради єдності Батьківщини.
1020 року князів-братів Бориса і Гліба було причислено до сонму святих. Канонізація святих Бориса і Гліба знайшла величезну підтримку по всій Русі- Україні, а також за межами Київської держави – у Візантійській імперії, Болгарії, Вірменії. А подвиг св. кн. Бориса і Гліба був сприйнятий всією хрещеною Руссю як рішучий осуд князівської зажерливості та усобиць.
