Отче Юрію, поясніть, будь ласка, як мирянам правильно вітатися зі священниками, єпископами, архієпископами чи главою Церкви?
У православній церкві є звертання загальне – «отче». На східних теренах нашої держави до деяких отців звертаються «батюшка», що є свого роду калькою з російської і поверненням до тих часів, коли була московська займанщина.
У нашій традиції є свої варіанти. Якщо ми звертаємося до єпископа, кажемо «Ваше Первосвященство», якщо це є архієпископ або митрополит, ми звертаємося «Ваше Високопреосвященство».
До глави церкви, якщо це митрополит, ми звертаємося «Ваше Блаженство», якщо це патріарх, ми вживаємо звертання «Ваша Святосте». Започаткована така давня традиція, аби до Вселенського патріарха звертатися «Ваша Всесвятосте».
Коли це є священник, який вже має певний досвід та нагороди, митрофорний протоірей, ми кажемо «Всечесніший Отче», до священника молодого, який щойно висвячений, кажемо «Всечесний Отче». Але ще є також звертання до першого ступеня священства, до дияконів – «отець-диякон».
У Церкви є свої традиції та вимоги. Коли заходимо до храму, чому потрібно перехреститися, вклонитися і що маємо зробити насамперед?
Перш за все, потрібно усвідомити, куди ми йдемо і з якою метою. Хрестимося ми для того, щоб вшанувати велич Божу, бо Бог є всюди, але у храмі – найбільша Його присутність. Православні християни знають, що під виглядом хліба і вина є Ісус Христос, Його божественне тіло і кров, які заслуговують особливої поваги і пошанувань. Тому хресним знаменням ми вшановуємо найвеличнішу святиню для кожного християнина. Людина, яка йде до храму, повинна усвідомити, де вона знаходиться і що найважливіше – з ким вона має розмовляти. Це є цар над царями, володар над володарями, як каже нам Святе Письмо. Для цього має бути особливе зосередження. Хресне знамення – це попередження нашого настрою, настанови і усіх наших почуттів, які людина має висловити перед Всемогутнім Богом.
Поклін після хресного знамення виявляє нашу пошану, поклоніння Господу Богу, бо власне святий апостол Павло каже, що «Поклоняйтеся Богу і тілом, і душею». Наша постава і поклін – це є вияв нашого Богошанування.
Коли проходимо повз церкву чи іншу святиню чи є потреба хреститися? Це обов’язок чи традиція?
Це традиція, яка має своє підтвердження на основі нашого догматичного богослов’я. До того ж, храм є тим місцем, де відбувається найсвятіша Євхаристія під час Божественної літургії. У кожному храмі є святі дари, які ми використовуємо для причастя. Власне цю присутність підтверджуємо нашим поклонінням. Наше поклоніння є виявом нашої віри. Бо Ісус Христос каже: «Хто визнає мене перед людьми, того я визнаю перед отцем моїм небесним». Ми не маємо чого соромитися, особливо тепер, у часи свободи, коли маємо не тільки можливість, а й обов’язок виявляти свою віру.
Чому люди хрестяться, коли проходять повз цвинтар?
Це також є знак пошани до тих людей, які відійшли з цього земного життя до життя вічного. І разом з тим люди дуже часто розпочинають хай коротеньку, але дуже важливу для покійних молитву: «Упокій, Господи, душі спочилих тут слуг твоїх».
Наше поклоніння є виявом нашої віри
Перед початком богослужіння, яку молитву ми маємо прочитати?
Кожна людина має свої молитовні правила і наміри. У молитовниках є молитва перед богослужінням, але найперше, на мою думку, людина має скласти собі намір перед Службою Божою і відтак вже помолитися. Людина приходить на богослужіння з певною метою: поспілкуватися з Господом Богом, подякувати Вседержителю за Його дари, за добрі дії стосовно нас, рідних і близьких, ми також маємо можливість прославити Господа нашого Ісуса Христа, попросити про щось, бо він сам закликає нас до цього: «Просіть і дасться вам. Все, що в молитві з вірою попросите, буде вам». Спільна молитва в храмі під час Божественної літургії має особливе благословення, бо Ісус Христос каже: «Де зібрані в ім’я моє, там я посеред них».
Хтось мовить молитву «Отче наш» і архангельський привіт «Богородице, діво», хтось може промовляти символ віри «Вірую», а хтось молиться і своїми словами і висловлює подяку за щось чи просить про благословення й допомогу.
Як людина має знати, коли хреститися під час служби?
Є багато моментів, коли ми покладаємо на себе хресне знамено, зокрема, коли згадується ім’я пресвятої трійці Отця, Сина і Святого Духа. Є, так звані, малі славослів’я, є виголоси священника під час літургії. Важливо, аби людина з усвідомленням того, наскільки хресне знамення нас охороняє і є виявом нашої віри, розуміла його святість, а не механічно і покладала його. З моменту воскресіння хресне знамення є для нас особливою духовною силою. Апостол Павло говорив: «Хрест – це глупота для поган, а для нас, що спасаємося – сила Божа». Хресне знамення дає людині особливу силу в духовній боротьбі нашого земного життя. Це захист перед різного роду лукавством, перед тими силами, які прагнуть нас погубити, сплюндрувати духовний потенціал, який ми накопичуємо впродовж нашого життя, бо диявол старається людину знищити. «Ісус Христос сказав: «Я прийшов, щоби дати життя, щоб ви мали його вповні», а диявол приходить для того, щоб вкрасти, вбити і погубити. Тому, коли ми правильно покладаємо на себе хресне знамення, ми захищаємо себе від різного роду лукавих духів, а одночасно на себе стягаємо Божу силу захисту.
У якій частині богослужіння потрібно ставати на коліна?
Кожна людина має свій молитовний настрій і це виявляється зовні, але, наприклад, є спільні богослужіння, коли ми дотримуємося колінопреклоніння. Воно означає вияв покаянного настрою людини – це поклоніння перед своїм Творцем, який заслуговує великої пошани. Звісно, у наших приватних молитовних практиках часто вклякаємо, але оскільки зараз спільні молитви є у неділю чи у великі свята, то знаємо, що згідно з приписів святих Вселенських соборів, в неділю людина не має ставати на коліна з огляду на торжество цього недільного дня, бо як вчить православна церква, кожна неділя є малою Паскою, малим Великоднем. Але у наших храмах є традиція вклякати під час читання Євангелія, і вона має своє підґрунтя. Також вклякати під час найголовнішої частини літургії – Євхаристійного канону, де відбувається перевтілення хліба й вина на кров і тіло Ісуса Христа.
Чому у піст потрібно бити поклони?
Піст – це особливий час покаяння. І виявом покаяння людської душі є поклони. Ця фізична і молитовна практика спонукає людину до смирення, до покори, що є початком нового витка духовного життя людини. Сьогодні часто людина не зважає на те, що стає зарозумілою і їй дуже важко змиритися з Божими законами, уставами, але через земний поклін вона виявляє свою покору перед Господом Богом і цілковито довіряє його божественній волі. Важливо – усвідомити свою гріховність і позбутися думки про свою самодостатність. Казав Ісус Христос: «Без мене ви нічого творити не можете». Власне цим поклоном ми виявляємо те, що ми погоджуємо з волею божою, як би нам не було складно нести щоденний хрест, але ми усвідомлюємо, що все є у Божих руках. І лише коли з довірою ставимося до Господа Бога, він нам допомагає усвідомлювати, наскільки важливо нести хрест щоденного життя не з якимось наріканням, а зі смиренням.
Отче Юрію, поясніть, будь ласка, чому не можна цілувати ікони в лице?
Немає такого канону, але це така традиція, яка нібито відображає той поцілунок апостола Юди іскаріотського, який вчинив зраду через поцілунок. Образ Ісуса Христа, наприклад, який має назву Нерукотворний, де є лише Його обличчя, цілуємо тільки у зображення волосся. Так же й з іконою усіченої голови Івана Хрестителя, зображеної на полумиску, яку ми цілуємо або у бороду, або у волосся на голові предтечі хрестителя Божого.
Якщо є ікони у повний ріст, то ми цілуємо ікону Ісуса Христа в ноги, якщо це образ, де Ісус благословляє, ми цілуємо руку. Це також стосується ікони Богородиці та лик інших святих.
Від чистоти нашого серця залежить й ефективність нашої молитви
Як правильно і куди ставити свічки? Чи за кожного члена сім’ї потрібно ставити окрему свічку, чи можна одну за сім’ю?
Звісно, можна й одну за сім’ю, але якщо є певні потреби у когось особливі, то ми ставимо окремо і молимося за цю людину. Але маємо розуміти, що ані свічка, ані вогонь нічого не змінюють, змінює наша віра і наша молитва.
Отче, Юрію, як часто можна давати записку за здоров’я? Це обов’язковий елемент служби Божої чи це вже людська традиція? Якщо я йду і молюся за рідних і не даю записки, чи це означає, що моя молитва недостатня?
Будь-яка молитва за здоров’я, за померлих, у будь-який спосіб промовлена має свою важливість. Але під час Божественної літургії відбувається поєднання церкви земної або ми кажемо «воюючої церкви», і церкви небесної, «церкви торжествуючої», через омивання у крові агнця, того Божого ягняти, який постраждав за нас, у спільній молитві наші прохання набувають особливого ефекту.
Це не означає, що кожного разу ми тільки у тій молитві маємо особливу ласку, але найголовніше, щоби людина, яка подає ці записки, теж брала участь у молитві. Не просто дала записку, і на тому закінчилося її молитовне чування щодо її рідних, чи то живих, чи тих, що вже відійшли. Важливо, щоби вона під час Божественної літургії молилася, просила Господа Бога про ті блага, які потребує і водночас не забувала дякувати Всевишньому за попередні благодіяння.
У церковних молитовниках записано замість «хор» – «люди». Чи означає це, що усі присутні у церкві мають співати?
Церква завжди у всі часи закликала всіх до спільної молитви. Хористи налаштовують на молитовний стан. Але участь у такій молитві кожної людини має бути відповідна.
Бог обдарував усіх певним талантом. Хтось вміє краще співати, хтось – гірше. Але найголовніше, щоб під час спільного співу людина не виділялася, прислухалася до хору. Часто буває так, що на крилосі співає один хор, а внизу – інший або навіть декілька хорів. Звісно, ми запрошуємо усіх до духовного піснеспіву і робимо все, щоб молоді люди долучалися до спільної молитви, щоби були не лише пасивними слухачами чи спостерігачами, а щоб виявляли свою активність у молитовному зібранні і щоб під час служби людина відчувала себе членом Церкви і частиною Божого організму.
Від нашого молитовного настрою залежить наскільки ця молитва принесе нам користь
У кожній церкві по обидва боки іконостасу є дві великі ікони біля яких моляться віряни. Кажуть, що до Богородиці моляться за здоров’я, а біля Розп’яття – за померлих. Звідки походить ця традиція?
Переважно наші прохання, що стосуються здоров’я, повсякденного життя, ми виявляємо перед образом Матері Божої. Є різні ікони і з різними потребами люди моляться до них. Чудотворні ікони прославилися через поміч людям з різними намірами і проханнями. До одних моляться за оздоровлення, перед іншими – за навернення, за просвітлення нашого розуму, за допомогою у вихованні дітей у правильному напрямку. Інколи неважливо, яка ікона, але важливе наше налаштування на духовне життя. Від чистоти нашого серця залежить й ефективність нашої молитви. Від нашого молитовного настрою залежить наскільки ця молитва принесе нам користь. Ми маємо до кожної молитви, особливо до молитви-прохання додавати насамкінець: «Нехай буде воля Твоя» і зі смиренням приймати те, що Господь Бог посилає. Дуже часто людина не усвідомлює того, що її прохання може приносити їй шкоду. Як показує церковна історія і особливо житія святих, часто бувало так, що людина випрошувала собі те, що пізніше їй шкодило.
Богородиця є особливою опікункою кожної людини, оскільки під час страждань Ісуса Христа на хресті Спаситель промовляв такі слова, вказуючи на Івана Богослова: «Це – син твій», а пізніше звертаючись до Івана Богослова каже: «Це – мати твоя». І Церква навчає, що це віддання апостола Івана Богослова Пречистій Діві Марії під опіку і прийняття за сина Івана Богослова – це є акт усиновлення людського роду Божою Матір’ю. Тому ми, покликуючись і на Слово Боже, і на традицію церковну, і на практику святих отців, звертаємося до Богородиці з нашими різними проханнями та намірами.
Ісус Христос, який був розп’ятий на хресті, є нашим Спасителем і безумовно, людина перш за все має усвідомлювати, що на цьому хресному знаменні було знищено гріхи людського роду. У Бога немає категорії мертвих, для Нього всі живі. Ми живемо у різних вимірах: ті, хто відійшли з цього земного життя, живуть поза простором і часом. Ми молимося до обох як за живих, так і за мертвих. У час Великого посту, коли розп’яття стоїть посередині храму, ми звертаємося з подячною молитвою за ту безмежну любов, яку Христос проявив. Це свого роду апогей Божої любові, що втілилася в словах євангелиста Івана Богослова: «Бог так любив світ, що сина свого єдинородного віддав, щоб кожен, хто вірив у нього, не загинув, але мав життя вічне». Це найбільший прояв любові, який був на голгофському хресті. Він променями просікає, просвітлює наше єство і спонукає чинити добро і усвідомлювати, наскільки ми є важливі в очах Бога і яку ціну за нас заплачено, щоб вирвати нас з лабет диявола.
Яких традицій має дотримуватися вірянин, коли переступає поріг церкви чи, коли перебуває вдома?
Що стосується храму, найважливіше, щоб людина не заважала молитися іншим. Щоб старалася себе налаштувати на молитовний настрій. Щоб у цьому молитовному настрої вона не тільки отримала духовну насолоду, а й перш за все – духовну користь.
Найкращим прикладом є молитва митаря і фарисея. Першу маємо наслідувати, другу – уникати. Не має бути ні гордості, ні пихатості, ні нав’язування Богу нашої волі, а має бути смирення, покора і витривалість у молитві.
Що стосується домашньої молитви, треба намагатися вранці після сну, бодай коротенько помолитися, подякувати Господові за прожиту ніч і попросити благословення на день. До наших молитовників увійшло у традицію подавати молитву Оптинських старців, яка розпочинається такими словами: «Господи, дай мені у спокої сприйняти те, що приготував мені сьогоднішній день». Цією молитвою бажано розпочинати кожен наш день, бо вона є свого роду, налаштуванням на позитив і одночасно – прохання про духовний спокій, який сьогодні людині особливо необхідний. Тепер, коли навколо страх, неспокій, паніка, людина втрачає духовну рівновагу. А завдяки цій молитві, людина набуває духовного миру, який Ісус Христос приніс через своє Воскресіння. Бо супротивник Бога – диявол, постійно хоче порушити цей мир. Коли людина духовно врівноважена, то вона діє адекватно у відповідності до волі і Слова Божого, яке і є самим об’явленням Бога. Ввечері потрібно обов’язково подякувати Господові Богу за прожитий день.
Тобто, молитви вранішні і вечірні можна вважати духовною традицією?
Це – духовне життя людини, воно є відбитком життя попередніх поколінь. Ми повинні продовжувати духовні практики, навчати дітей, які є нашим продовженням. Бо власне через ці практики ми і маємо духовну опіку, захист і Боже благословення для себе, для наших родин, для краю, і, зрештою, для цілого світу.
