Жило собі на білому світі Щастя. Милувалося воно своїм життям, тішилося, веселилося. Стрибало, підстрибувало аж до Сонечка, до Місяця, до зірочок, купалося в потічках та річечках, мандрувало горами, долинами, та якось замислилось: «А для чого мене створив Господь? Яке завдання, яку місію я маю виконувати тут, на цій прекрасній землі?». І зрозуміло воно, що має піти помежи люди, що воно повинно жити з людьми. От заходить до першого господаря та й каже: « Я хочу побути з тобою». А господар втішився: «Добре, заходь, Щастя, будемо жити з тобою разом, будемо спілкуватися, балакати, мудрувати. Бо тільки та людина найрозумніша, яка має Щастя. От я і буду найрозумнішою людиною в світі».
Дивним видався той господар, якимось не таким, з ким Щастя хотіло б жити, і втекло воно від нього.
Заходить Щастя до другого господаря і каже: « Я хочу побути з тобою». Втішився чоловік. Та не знав, що з Щастям зробити. Поміркував: «Я його вип’ю і воно буде моє». І став пити те своє Щастя, і від того був щасливим-прещасливим. Та усього Щастя випити неможливо. Тому і від того господаря пішло воно далі, помежи люди.
Заходить до третього господаря, а той третій каже: «Я тебе з’їм, з’їм, і буду я! Я сам! Щ-а-с-л-и-в-и-м!». І став господар їсти своє щастя. Довго він їв, їв, і був таким щасливим!
Та щастю набридло, що його їсть якась ненажера, і воно, понадкушуване, втекло від того третього чоловіка, і пішло воно далі до людей.
Заходить до четвертого господаря, а той, побачивши Щастя, навіть нічого не кажучи, закрив його у залізній клітці , і став ту клітку із щастям тримати біля себе. Був т-а-к-и-й щасливий! Заграбастав величезну територію лісу, повикорчовував дерева. А в лісі жили лисички, вовчики, ведмедики, олені, лосі, кабанчики, борсучки, білочки, звило гніздечка багато-пребагато пташків, а в тих гніздечках були їхні діточки – пташенятка. Усе понищив той четвертий господар, коли ухопив і посадив до клітки Щастя.
І в тому лісі вибудував собі такі велетенські палаци, і то так багато їх вибудував, що й сам не знав, де який палац є та що в ньому він заховав. Тому тримав велику прислугу, щоб його водила по тих палацах і показувала йому його добро.
А Щастя, замкнене в залізній клітці того ненажери, томилося, мучилося, дихати не мало чим, навіть стало плакати. І враз побачило Щастя невеличку шпаринку, таку малесеньку, як найтонша голочка. І стало Щастя тією шпаринкою виповзати. Виповзало, виповзало, аж поки цілком не вирвалося на волю. І втекло Щастя від того страшного чоловіка, ні, це не просто чоловік, це страшне страховисько в чоловічій одежі.
Та люди не забули про отой ліс, де так багато було знищено невинних звірят, молоденьких пташенят, коли зводив собі палати отой четвертий ненажерливий чоловік.
А щастя, хоч воно вже цілком було зневірилося в людях, і таке було втомлене, все ж, пішло далі. Бо пам’ятало, що його призначення від Бога – бути помежи людьми.
Заходить до п’ятого господаря, а той втішився та й каже: «Щастя, найдорожче, ти не образишся, якщо я віддам тебе своєму товаришеві? Він дуже гарний чоловік, однак він дуже нещасливий, і мені його дуже шкода». І віддав те Щастя, яке завітало до нього, своєму найдорожчому товаришеві. І став його товариш найщасливішим у світі. Та від того найщасливішим став і той чоловік, який подарував йому те Щастя. А потім той товариш подарував Щастя своїй сестрі, а сестра подарувала Щастя діткам-сиротам, а діточки – стареньким дідусю та бабусі, а ті – своїм приятелям, а приятелі, в свою чергу, – іншим добрим людям, і так веселе Щастя переходило від одних до других людей. І стало воно таке велике, і стало воно таке щасливе, що забуло про отих чотирьох попередніх поганих господарів, до яких воно потрапило на початку своєї мандрівки.
Бо Щастя не можна ні з’їсти, ні випити, ні заговорити, ні сховати. Його можна тільки розділити із найдорожчими людьми. Тоді воно велике, величне і вічне.
