Переселення парафії з Левандівки і вибір храму. Три варіанти
Історія цієї парафії розпочалася 1989 року у православній церкві на Левандівці (сьогодні – церква святого Андрія та священномученика Йосафата УГКЦ). Молодий отець Стефан Гарбадин, який був висвячений щойно за два роки до цього, на відміну від інших священників, прийняв рішення не переходити до УГКЦ, й разом із рештою громади залишився без храму.
«Півроку шукали ділянку, хотіли все ж збудувати власну церкву, - каже отець Стефан. – Звертався з цієї причини до усіх інстанцій, зокрема до Братства. А за той час із «двадцяткою» [церковний комітет із 20 мирян був обов’язковий для кожної парафії в часи СРСР] збиралися на наради у мене вдома.
Пам’ятаю, як не було де правити Службу Божу на Великдень, я вийшов рано-вранці на площу Левандівки і до мене стали сходитись люди. Їх було навіть більше, ніж у церкві! Тисячі людей зійшлися згодом і під сам храм з наміром повернути його нашій парафії».
Влада оцінила ймовірність релігійного конфлікту і, хоча ділянку під нову церкву виділяти не захотіла, все ж запропонувала вибір між трьома колишніми костелами: два на вулиці Городоцькій (сучасні церкви святої Анни, а також Ольги і Єлизавети) і третій – на вулиці Шевченка, 66.
Костел Святої Родини – заводський клуб – церква Андрія
Саму споруду було зведено у 1896-1901 роках для комплексу католицького монастиря ордену францисканців-реформатів як костел Святої Родини (сьогодні вона є пам’яткою місцевого значення). Він постраждав під час Першої, Другої світових воєн, але найбільших руйнувань зазнав внаслідок приходу совєцької влади. Спершу в приміщенні був призовний пункт, згодом гуртожиток для робітників, а з 1950-х костел переобладнано під клуб склозаводу. Тут у радянські часи відбувалися і вибори.
«По центру храму була стіна, а на місці святилища – 2-метрова сцена, - показує отець Стефан. – Поруйновані вікна, нема шпилів… Від костелу всередині залишилась тільки плитка на підлозі! У нас було багато роботи. Але завдяки відданим парафіянам до грудня вже можна було провести Літургію».
Храм був офіційно переданий парафії якраз 13 грудня 1990 року за підписом В’ячеслава Чорновола. Цього ж дня відбулася перша Служба Божа. Її очолив єпископ Іоан (Боднарчук), йому співслужили отці Володимир Ярема, Віталій Політило, Володимир Хрептак.
«На закінчення владика Іоан, високий і кремезний за статурою чоловік, звернувся до усіх парафіян з такими словами: «У мене є для вас дуже важлива новина! Та, на яку всі чекали увесь рік!»… і, коли всі завмерли, він почав своїм «махровим» баритоном: «…Бо прийдуть до тебе три празники в го-о-о-сті ра-ду-йся!...».
Як за десятиліття православна парафія повернула життя величному храму
У 1990 році парафія не мала багатьох речей, обов’язкових для богослужінь – зате була міцна громада й чимало ентузіазму. «Василь Лучків, Йосип Гелей, Йосип Герус, із сестриць – Ганна Величко, Наталія Федорович, Надія Демко. Усі вони – з першого дня в храмі, це ті, хто допомагали всюди і у всьому», - каже отець Стефан.
Почали оздоблення храму всередині і назовні. Розписи виконали художники на чолі з іконописцем Богданом Балицьким (на одному з розписів зображений Патріарх УАПЦ Мстислав), іконостас – група Ярослава Гайди, три вітражі виконав Валерій Шаленко, а три нові куполи – за проєктом архітектора Романа Сивенького. «Усе було готове до 2000 року», - відзначив отець Стефан.
Настоятель згадує історію з часів, коли у 1990 році повертали храм до життя, а збоку за роботами спостерігав незнайомець. І так декілька днів. «А тоді підійшов і сказав, що хотів би пожертвувати нашій церкві ікону, - згадує отець Стефан. – Водоп’янов було його прізвище. Сказав, що його батько, на той час уже покійний, був іконописцем. І залишив по собі ікони. А він сам виїжджає в Ізраїль і хоче одну з них нам подарувати. Привів мене додому на вулицю Комарова і показав її: «Ісус проповідує між людьми». 2,3 метра у висоту! І досі це єдина ікона, яку нам дали як пожертву».
Сусідній із храмом склозавод на чолі з директором Михайлом Скрипцем допоміг із будівельними матеріалами й встановленням опалення. Допомагали храму Ярослав Грицюк, Роман Матрунич, а також блаженної пам’яті Богдан Федорій та Богдан Опірський.
Сьогодні храм зберігає мощі святих Кипріана та Юстини, а також Андрія Першозваного. У церкві нові сходи, сигналізація, нові вхідні двері, дзвони, які у 1990-х привезли аж із Воронежа, мармурові сулії, багато фелонів і навіть машину-автомат для дезінфекції рук під час пандемії коронавірусу.
Отець Стефан особливо пишається тим, що саме його парафія отримала грамоту від тоді ще УАПЦ за найкращу в Україні реставрацію храму. А нещодавно польськомовна газета «Kurier Galicyjski» писала про костели, що стали церквами і відзначила православну парафію за якісне оздоблення храму.
Доброчинність, сучасна парафія і дива в церкві
Настоятель зауважує, що на його пам’яті було близько десяти випадків, коли після молитов у храмі траплялись дива. «Серед них два – із хворими онкологією жінками. Вони ревно молилися у нас, а згодом одужували, хоча багато хто їх вже списав з цього світу», - пригадує отець.
Андріївська парафія відома на весь Львів допомогою дитбудинкам, навчально-реабілітаційному центру «Мрія». «Робили обід для 130 дітей, збирали і передавали одяг, взуття, вишивані сорочки і навіть боксерську грушу, – згадує отець-настоятель. – До Великодня влаштували акцію для дітей переселенців. Добре знаємо, що чужого болю не буває, йдемо з любов’ю до тих, хто цього потребує. Допомагаємо воїнам, їздимо у монастир на Святу гору в Золочівський район, на об’єднавчий собор ПЦУ. При цьому завжди і всюди ми з парафіянами – разом».
На запитання про те, як змінились парафіяни з 1990 року й до 2020-го, отець Стефан наголошує: «Змінились у сторону любові до Господа». Хоча сьогодні парафія переживає досить складні часи: парафіян стало менше, заняття у недільній школі припинені через пандемію коронавірусу, через неї довелось звести до мінімуму святкування 30-річчя парафії. Важка хвороба підкосила багато достойних людей, зменшився і хор, який у найкращі часи складався з 12 співаків-професіоналів.
Проте отець Стефан знає – парафія переживає важкі часи вкупі, задля відвідання Літургії люди їдуть до Андріївської церкви і з Рясного, і з Левандівки.
«Тільки молитва підтримує в час пандемії, - бачить о. Стефан. – Люди не те що панікують, вони бояться за майбутнє. Це зрозуміло. І вони самі кажуть, що тільки похід до церкви слугує для них духовною підтримкою й Слово Боже дає силу переживати ці. Бо ж сказано, що по вірі нашій буде нам».
Розклад Богослужінь у церкві Андрія:
