Сьогодні, 23 лютого, минає 17 років від дня упокоєння Патріарха УАПЦ Димитрія. У 2011 році благодійний фонд ім. Патріярха Димитрія видав книгу «Спогади. Патріярх Димитрій (Ярема). Пастир, патріот, дослідник». Про її значення як для вірних Української Автокефальної Православної Церкви, предстоятелем якої був Патріярх Димитрій, так і для широкого загалу можемо дізнатися із вражень після її прочитання харків’янами.
Пані Марії Луговенко. Ця книжка, ці «Спогади…» потрібні нам, вірним автокефальної церкви, бо це свідчення про те, яким був наш Патріарх Димитрій, а вірним треба знати своїх поводирів, якими вони були.
Зі спогадів самого Патріарха постає людина глибокої віри, самовіддана і жертовна, спрагла до знань і науки, людина надзвичайної скромності. Зворушує те, з якою любов’ю він описує рідні місця, їх історію, згадує ледь не кожну людину, що зустрілась на його життєвому шляху. Читаєш і на душі світлішає. Разом із тим, зі «Спогадів» постає і те, як жили люди на Західній Україні, атмосфера того часу, проникаєшся тим горем, що люди пережили. Без прикрас, просто і щиро. Я зачитувалась, забуваючи про нагальні справи.
Найкращу характеристику Патріархові дають спогади рідних, приятелів, мистецтвознавців.
Патріарх Димитрій був святою людиною, нам є чим гордитися. Це був істинний слуга Божий і гарячий патріот України.
Мені глибоко запали в душу слова зі спогадів мистецтвознавця Василя Пучка, що Патріарх добре відчував людей, поважав їх, але не давався в оману і ніколи не жертвував своїми принципами.
Як хочеться, щоби ми всі були і принциповими і не давалися в оману, уміли відрізнять зерна від полови. Бо сумно нині дивитись на те, що діється навколо, коли і церкви відновлюються і люди туди йдуть, а правди не бачать.
Хочеться, щоб вірні нашої церкви були достойні нашого Патріарха Димитрія.
Доктор наукк, професор кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна пані Олена Матушек: «Перед тим як поділитися враженням від прочитаної книги, я хочу згадати 90-ті роки, коли в нас ще не було церкви. Служба відбувалася перед Успенським собором, вже майже був переданий Петропавлівський приділ Успенського собору УАПЦ. Приїхав Отець Володимир Ярема, очолив Службу Божу. Стін не було. Були дерева і люди прийшли. Довкола був якийсь спокій і впевненість, що все добре, що з нами такий священик, впевнений, що він робить. Прибігли жіночки із Покровського монастиря, надіслані невідомо ким, що там викрикували, а він спокійно вів свою справу. І дійсно такі люди своєю впевненістю, скромністю, невибагливістю, впевненістю, що вони роблять – це стовпи нашої церкви, це «наріжні камені» нашої церкви. Цей «наріжний камінь» потім став Патріархом.
Щодо книги. Я хочу сказати, що книжка як така, немає чітко сформульованої ідеї, вона не прописана, але вона ця ідея насправді є – вона прочитається між рядками. Книга складається і умовно, і композиційно із двох частин. Хоча укладена вона звичайно по іншому. Перша частина – це спогади самого Патріарха Димитрія, друга – це спогади людей про нього, їх думки і враження про нього.
Що відразу з перших рядків кидається в очі? По-перше, якась така духовна чистота і велич, і гранична скромність водночас і там, і там. Перша частина – це те, що він пережив, його життєвий шлях, його дитинство, становлення його як священика, потім як Патріарха. Власне, там немає саморепрезентації, там є обов’язок перед тими, хто вже пішов, він відчував обов’язок написати про когось іншого, а не про себе, про те, що пережив український народ, про трагедію лемків, яких силою переселили з рідної землі. Фактично їх надломили, але цю людину не зломили, вона пішла далі, стала священиком. Напевно на це була Божа воля. Всі етапи його життя – це етапи його священства, може і Патріаршества.
Що мене найбільше вразило? Дійсно гранична скромність цієї людини, а по-друге, – це була людина, яка мислила через Євангельські категорії і через Євангельські ситуації, що насправді дуже вражає. Це людина, яка жила за Євангельськими правилами і скромність оця, і бідність, можливо, в чомусь вона також виявлялася. От приклад тому спогади про проживання Владики на Теремках у Києві, де якась бабуся захотіла, щоб їй освятили приміщення, вони сприймали його як простого священика і він так себе і поводив. Замість того, щоб доручити комусь із священиків це зробити, він пішов сам.
В цій книзі я знайшла відповіді на багато своїх питань, і не тільки поповнила якісь там інтелектуальні провали в своїй освіті (про лемків знала дуже мало, ну, там мала загальне уявлення), наприклад, чому люди приходять до влади, і навіть духовні люди, здавалося б, і потім не витримують. І в цій книзі я знайшла цю відповідь. Її дав мені Патріарх Димитрій прикладом Ісуса Христа в пустелі. Ісуса Христа теж спокушував диявол. Йому теж було тяжко. Він не зламався, але не кожен здатен витримати таку спокусу. Дійсно, влада – це спокуса.
Сподобалося, що в цій книзі не зробили із Патріарха ікони і це дуже добре, бо він був живою людиною. Тому що вставні епізоди, наприклад, про пристрасть отця Володимира Яреми ще тоді до книг. Відомо, що для людини, яка любить їх читати в якійсь мірі для людини, яка любить їх читати може бути для неї спокусою. Ми не завжди можемо зупинитися скільки чого купувати, коли заходимо до книгарні. В отця Володимира було дуже багато книг. Зрозуміло, що це був величезний мінус для сімейного бюджету. Їмость це розуміла і, очевидно, про це йому говорила. Був такий випадок, коли він приніс величезний стос книжок і сховав у собачій будці до ранку, так щоб одразу не представити таку купу. Звичайно пес до ранку їх «активно читав» і до ранку вони літали по подвір’ю окремими папірцями та й інші такі епізоди.
Я думаю, думаю, що така якась духовна чистота і те, що називається «чистотою серця» – це те, що ми можемо взяти від цієї особистості і цієї книги».
Журналіст пані Ніна Немировська: «Скажу кілька слів про моє враженні від книги. Перший раз читала «на одному диханні», кинула все і не відривалася...
…Покійний Патріарх Димитрій був моїм духівником, тож колись я мала надзвичайні моменти в своєму житті, долаючи сотні кілометрів, їхала до нього у Львів, Київ із своїми проблемами, щоб побачити, почути його, отримати поради. Ми спілкувалися з ним у Харкові – це було таке щастя!
Цього літа (2011 року) в Харкові відбулася неординарна подія, я б назвала це російською мовою «ярмарка тщеславия». І вона якось трішки ніби й не була пов’язана із книгою «Спогадів…» про Патріарха Димитрія. Але я, як журналіст, поставила на собі експеримент, щоб пережити, збагнути, що це за явище. Кажуть, що про покійних говорять гарне, або нічого, але я відсторонюся і ви зрозумієте, про що йде мова. В суботу я дивилась про телевізору, коли дзвеніли «цяцьки» на грудях вже нині покійного митрополита іншої конфесії, а мені як людині віруючій було некомфортно, більше того – мені було жахливо на душі. Суботнє явище продовжувалося наступного дня в неділю на площі Свободи у Харкові і змусила себе дивитися, що відбувалося. Бідна наша площа – чого вона тільки не бачила! І це теж бачила – зігнаних звідусіль владною партією людей на Богослужіння. Мені було настільки соромно! Настільки боляче! І запитувала себе: «Яке це відношення має до мене? Чому мені так погано?» А потім збагнула – мені боляче було за наше православ’я – це давня його хвороба. Далі мені було зле і я не знала куди подітися, була на грані, якби не мій духівник, він цього разу допоміг мені, дав відповідь на питання. Я збагнула, яку драму переживав протягом тривалого часу отець Володимир Ярема, чому він став на шлях відновлення УАПЦ в Україні. Як йому було, щоб зберегти в церкві українську традицію, справжність, перебувати в такому жахливому оточенні російської церкви, як було перебувати під владою колишнього Митрополита. І тут мені вималювалися терези: на одних вагах – безмежна влада, нагороди, дача під Москвою за «подвиги» на Латиноамериканському континенті, а на інших – наш Патріарх, який не мав жодних нагород від цієї земної влади…
Потім випадково віднайшла у себе видання «Церква і життя» за 1990 рік (№№2,3), якому вміщено лист отця Володимира Яреми до Московського Патріаршого Екзарха в Україні, де він пояснює необхідність української православної церкви.
Друге прочитання книги відбулося невдовзі після цих гірких дослідів протягом десяти днів літнього відпочинку у мами в селі, де не було більше жодної інформації і я вчитувалася в кожне слово цієї книги. Це теж були знову щасливі дні моєї зустрічі з нашим Патріархом, тому що кожен наступний день після вечірнього читання «Спогадів…» видавався світлішим, чистішим, радіснішим. Книга лікувала мене, мою душу.
Хочу звернути ще раз увагу на скромність нашого Патріарха – це приклад всім нам. Я щаслива, що всі хто знали його, шанують пам'ять про нього, а ті, хто не знали близько і перебувають в нашій церкві, вони дізнаються із цієї книги. Я певна, що це лише початок, знаю, що в Харкові є ті, хто пишуть про нього спогади перебування в Харкові. Я рада, що читачі будуть гортати ці сторінки, отримувати просвітлення. А гіркота з якою я поділилася з вами, відійде, а книга буде дарувати впевненість в тому, що наша церква огорне теплом всіх тих, хто захоче прийти до Спасителя, хто щиро вірить в нього. Коли Вам буде тяжко, гортайте сторінки книги «Спогадів…» про Патріарха Димитрія. Я вірю в те, що ті, хто прочитав цю книгу будуть рекомендувати її іншим, адже як сказала мені пані Олена Матушек – це «світла книга про світлу людину».
Вічна пам'ять!
