«Великий батько галицької музики»
Станіслав Людкевич
Постать видатного українського композитора-священника Михайла Вербицького відома широкому загалу насамперед як автора національного гімну «Ще не вмерла Україна», який став Державним гімном нашої молодої незалежної соборної України. Доречно тут згадати слова одного з найавторитетніших західноукраїнських композиторів і музикознавців — Станіслава Людкевича. Він писав, що «не комусь іншому, а саме Вербицькому [...] було суджено і вдалося здійснити тодішній народний ідеал, потрапити в чистий та щирий тон народної душі». І вже з ретроспективи часу ми можемо засвідчити проникливо точну і правдиву оцінку цього твору Вербицького Людкевичем. Адже жодні подальші спроби замінити «Ще не вмерла Україна» будь-яким іншим твором в якості національного гимну були приречені на невдачу.
Творча діяльність Вербицького припадає на середину ХІХ століття. Це був період формування інтелектуальної еліти в Галичині, до складу якої входили переважно священники та члени їхніх родин.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський на Надсянні в сім’ї священника, а помер 7 грудня 1870 року і похований в селі Млини на Яворівщині (тепер Польща).
Коли композитору було 10 років, помирає батько, і ним та його молодшим братом заопікується далекий родич — перемишльський єпископ Іван Снігурський. На той час в Перемишлі жили і працювали провідники українського національного відродження — просвітитель Іван Могильницький (1777 — 1831) — борець за викладання в народних школах рідною мовою, за самобутність та етнічну єдність українського народу; Йосиф Левицький (1801 — 1860) — автор і видавець першої в Галичині української граматики (1834); композитор-священник Іван Лаврівський (1823 — 1873). З метою розповсюдження українського слова владика Іван Снігурський заснував друкарню, хор при перемишльській катедрі, а згодом і музичну школу, дбаючи про піднесення рівня церковного співу. Навчаючись у цій музичній школі, Вербицький одержав початкові знання з теорії музики та композиції у чеського диригента і композитора Алоїза Нанке. Згодом Вербицький вдосконалює свою музичну освіту приватно у Франтішека Лоренца, також чеха за національністю. Стосовно стану хорового співу в школі сам Вербицький згадував: «… школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія — українська».
Перший в Україні посібник з гри на гітарі
Навчання Вербицького у Львівській духовній семінарії не перервало його зв’язку з музикою. Оскільки священники повинні мати добрі голоси і володіти відповідними знаннями з вокалу, то семінаристи здобували навички хорової справи на заняттях з хору. Слід зазначити, що цим заняттям приділяли велику увагу: хор семінаристів був на доброму професійному рівні і брав активну участь у богослужіннях. Диригентом хору був Вербицький.
Цікаво, що майбутній композитор добре володів гітарою і створив перший в Україні посібник гри на гітарі. На той час гітара була дуже розповсюдженим інструментом, її мали чи не в кожній священичій родині. Михайло Вербицький став останнім композитором-гітаристом, для якого гітара відігравала роль фортеп’яно. Він є автором кільканадцяти збірників пісень в супроводі гітари та етюдів і різних творів для гітари. Більшість цих композицій, на жаль, втрачено.
Хорова музика
Найкращі здобутки Вербицького в композиторській діяльності є в жанрі хорової музики. Загалом, його творча спадщина нараховує 143 композиції. Композитор працював майже у всіх жанрах, за винятком фортеп’янної музики та опери. І це в той час, коли у нас ще не було Семена Гулака-Артемовського із «Запорожцем за Дунаєм», ні «Вечорниць» Ніщинського, ні композицій Миколи Лисенка. А духовні твори Вербицького ознаменували появу найвагомішого в українській музиці після Дмитра Бортнянського духовного композитора, який став творцем хорового стилю в Галичині. Традиції духовної музики Бортнянського відчуваються в таких композиціях Вербицького, як «Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш», або й у світських піснях, як «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт», які зараховують до перлин української хорової музики. Як зазначає сам композитор, його творчість можна поділити на три основні напрямки – це музика для Церкви, музика для театру і музика для салону. Третій напрямок, визначений композитором, засвідчує прояв його бідермаєрівського розуміння ролі музики, яка покликана обслуговувати різні форми товариського життя. Творчий принцип бідермаєру — бути корисним суспільству — найкраще втілений у вокальній музиці Вербицького. Перший біограф Вербицького Сидір Воробкевич згадує про сорок сольних пісень із супроводом гітари та шість із супроводом фортеп’яно.
Ще за життя композитор здобув визнання як творець улюблених і популярних хорів, солоспівів і театральної музики. Цьому сприяли пісенний характер мелодики, гомофонно-гармонічний тип викладу, використання фольклорних мотивів, зокрема, коломийкових. Значного поширення набув патріотичний хор «Тост до Русі», а також такі чоловічі акапельні хори, як «До зорі», «Думка», «Поклін» та інші. Новаторство хорової музики Вербицького як фактора національно-культурного відродження полягає насамперед у тому, що він використовував поезію українських авторів — І. Гушалевича, В. Шашкевича, Ю. Федьковича. Ці тексти здебільшого сентиментального змісту, любовного, а часто й патріотичного. Так, наприклад, у популярній пісні «Дай, дівчино, нам шампана» на вірші талановитого галицького поета Володимира Стебельського (1848—1891) є слова: «Гей, за нарід чаша тая! // Я за нарід душу дам! // Слава, мати дорогая, // В мучеників зложить храм!» Ця пісня створена для чоловічого квартету. Традиція німецької пісні для чоловічого хору, тобто так звані Liedertafel (лідертафель), була перенесена Вербицьким на український ґрунт і набула поширення в середовищі співацьких чоловічих гуртків. Ці гуртки виникли в Галичині у середині 50-х років ХІХ ст. Містом, у якому вперше в Галичині проявився музичний феномен лідертафель, був Перемишль.
Вербицький першим з галицьких композиторів звернувся до поезії Тараса Шевченка. Це був текст «Заповіту» в музичній інтерпретації для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста (бас) і симфонічного оркестру. Кантата-поема Вербицького «Заповіт» прозвучала на святковому Шевченківському концерті у Львові у 1868 році. Цікаво, що в цьому концерті було виконано ще один «Заповіт» для чоловічого хору і тенора соло в супроводі фортеп’яно. Це був твір молодого, майже нікому невідомого тоді композитора з Києва Миколи Лисенка, який відгукнувся на пропозицію львівської інтелігенції написати хор на слова Шевченка. Ось так символічно перетнулися творчі шляхи двох корифеїв — зачинателя української професійної музики в Галичині Михайла Вербицького і фундатора української національної композиторської школи Миколи Лисенка. З цього часу розпочалася музична Шевченкіана, що охоплює понад пів тисячі творів, авторами яких стали не тільки українські композитори (загалом більше 120). Тільки одного «Заповіту» нараховується понад 50 музичних інтерпретацій в різних жанрах — від пісні до симфонічної поеми.
Симфонічні твори й оперети
Театральна спадщина Вербицького — це музика до численних оперет, водевілів, історичних драм. Найвідоміша з них — мелодрама «Підгіряни» на лібрето І. Гушалевича (1864). Для виконання в театрі призначені також так звані «симфонії», а точніше — це є оркестрові увертюри.
Стосовно симфонічних творів Вербицького, Людкевич їх вважає першою талановитою спробою української симфонічної музики не тільки в Галичині, але і в Україні загалом, тобто тим наріжним каменем, від якого бере початок українська симфонічна творчість. Вказуючи на окремі композиційні огріхи (розробка тематичного матеріялу, інструментування), Людкевич відзначає майстерне використання народнопісенних і танцювальних мотивів у симфонічних увертюрах Вербицького.
Твори на духовну тематику становлять найвагомішу ділянку творчої спадщини Вербицького. Він був єдиним композитором першої половини ХІХ століття на теренах усієї України, який працював у цій галузі. Та це й не дивно, оскільки він народився у священичій родині і сам був священником. Щоденно відправляючи Службу Божу, Вербицький відчував на собі облагороджуючий вплив літургійного співу і того особливого відчуття — гармонійного духовного стану блаженного спокою в молитовному єднанні з Богом. Метою створеної Вербицьким Літургії було підтримати і поглибити в рідному українському народі головні християнські чесноти: Віру, Надію і Любов. В музиці Літургії помітні риси класичного стилю творів Дмитра Бортнянського, але поряд з цим Вербицький зумів створити і власний індивідуальний стиль, якому притаманні романтичні риси. Особливо це відчувається в ліричних частинах — «Тебе поєм», «Отче наш», «Ангел вопіяше». Сердечність, часом з елегійним відтінком, емоційна відкритість сприяють посиленню особистісного начала в музиці. В ліричній мелодиці Вербицького відчуваються інтонації галицької міської пісні-романсу, зокрема, в «Отче наш». Завдяки пісенній наспівності Літургія зберегла свою популярність і в наші дні, вона повністю або частково (окремі її частини) використовується в богослужбовій практиці.
Композиторська спадщина о. Михайла Вербицького засвідчила поєднання західноєвропейських та національно своєрідних рис і стала вагомою часткою в загальному процесі формування і розвитку музичного мистецтва України. На думку Людкевича — людини з глибокою музикознавчою інтуїцією, що базується на європейській професійній освіті, — у кожному творі композитора, у кожному мотиві ми чуємо Божу іскру, знамення правдивого, щирого натхнення, а часто й геніяльного навіювання.
Михайло Вербицький писав «кров’ю свого серця». Він став символом українського національного відродження в Галичині. Його композиторський доробок має неперехідне значення й увійшов у золотий фонд музичної спадщини українського народу, яка є вагомою часткою мистецької скарбниці світу.
