За свідченнями одного з найавторитетніших отців Східної Церкви – Василія Великого, монашество є одним з двох шляхів спасіння і пізнання Бога. Зародившись у пустелях Єгипту ще в перших віках християнства, воно згодом стало «духовним серцем» Східної Церкви.
У X ст. на землі Київської Русі християнство прийшло разом із збагаченим кількасотлітньою традицією православним монашеством. Перші монастирі у Київській Русі з’явилися в XI ст. передовсім у великих містах – Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському. Можливо, у цей же час були закладені чернечі осередки і на галицьких землях, але невблаганний час не залишив про це згадок.
Перша згадка в письмових джерелах про ченців на території львівської єпархії (до 1539 р. галицької єпархії), котра в середньовіччі у своїх кордонах містила більшу частину сучасної Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської і частину Хмельницької і Вінницької областей, походить щойно з другої половини XII ст. У «Повісті минулих літ» під 1187 р. літописець, розповідаючи про смерть князя Ярослава Осмомисла, дав коротку характеристику князя і згадав про ченців: «Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і вбогих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь їм віддаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон Божий, до духовенства сам приходячи і дбаючи добре про них… І повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали його по всьому Галичу три дні і не могли роздати…».
Натомість перша докладна згадка про монастир на галицьких землях походить з 1189 р. і пов’язана зі смертю князя Ростислава Івановича (Берладника). Літописець розповідає, що коли князь помер, то «положили його в монастирі, у церкві святого Іоанна, і прилучився він до дідів своїх і до отців своїх».
Дуже мало відомо про долю монастирів у XIII ст. Очевидно, що вони розділили долю міст і сіл Галицько-Волинського князівства – були нищені під час міжусобних війн, а також нападів чужинців – угорців, поляків, а в середині цього ж століття – монгольською навалою. Про значення в цьому часі монастирів, наприклад, свідчить згадка у літописі під 1240 р. про зупинку на нічліг в монастирі Пресвятої Богородиці у Синеводську в Карпатах князя Данила Галицького. Можливо, у XIII ст. був заснований найдавніший і найбагатший монастир львівської єпархії – Унівський, в пом’янику якого було записано родину князя Данила Галицького. З XIV ст. походять згадки про щонайменше 6 монастирів, в тому числі монастир св. Юрія у Львові (1341 р.) і монастир у Бакоті (1362) – найдавніша згадка про монастир на Поділлі. У XV ст. у документах з’являється щонайменше 14 нових обителей, між іншими і львівський монастир св. Онуфрія (60-ті роки XV ст.), монастир поблизу Косова (1424 р.), Чи??ок (1463 р.), а у XVI ст. ще 11 (наприклад, у Тернополі – 1550 р., Гошеві – 1570 р., Теребовлі – 1576 р., Коломиї – 1587 р.; у 1596 р. князь Констян Острозький відновив монастир поблизу Шоломиї під Львовом).
Але найбільшого розвитку і значення монастирі набирають у XVII ст. Тоді на теренах львівської єпархії було засновано, або вперше згадано в документах близько 50 нових монастирів, серед яких варто відзначити монастир біля Більча Золотого (1600 р.), в Сатанові (1600 р.), Завалові (1614 р.), Лісниках (1619 р.), біля Кам’янки Бузької (Язеницький) (1620 р.), Рудницький (1627 р.), Погоні (1634 р.), св. Івана Богослова у Львові (1640 р.), Добрянах (1644 р.), Стежинський біля Дусанова (1644 р.), біля Підгородищ (1654 р.), у Бесідах (1659 р.), Краснопущі (1665 р.), Чорткові (1676 р.), Жовкві (1691 р.), Городенці (1695 р.) та ін.
Активізація монашого життя у XVII ст. на теренах львівської єпархії була пов’язана з життям і діяльністю визначних подвижників того часу – Іова Княгиницького, Івана Вишенського, Йоіля Крехівського і багатьох інших. Завдяки цим ченцям пожвавлюються зв’язки єпархії з чернечою республікою – святою горою Афон. Ці монахи, досить часто, проживши кілька років на Афоні, поверталися у рідні краї і тут засновували свої обителі на зразок святогірських монастирів. Власне, так було засновано Угорницький (бл. 1603 р.) і Крехівський (1612 р.) монастирі, а також найбільшу і найважливішу обитель галицького краю – Скит Манявський (1612 р.).
Андрій Павлишин
