Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Великодній світанок позначає в нашому житті знаменний рубіж між сумом і радістю, покутною молитвою й піднесеним співом хвали воскреслому Спасителеві світу. Ми готувалися до подолання цього рубежу сімома тижнями Великого посту, повертаючись завдяки старозавітнім читанням на вечірніх богослужіннях до витоків земної історії – і до джерел наших людських проблем. Ще в перший тиждень посту лунали на вечірні суворі слова, якими Творець позбавляв Адама вічної радости райського життя в Едемі, «бо ти порох, і до пороху вернешся» (Бут. 3:19). Але вже тоді нагадувалося й про почуте праотцями обнадійливе провіщення стосовно Адамового нащадка, котрий зітре голову пекельному змієві (Бут. 3:15).
І ось сьогодні ми піднесено повторюємо разом із святителем Іоаном Золотоустим слова апостола Павла: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор. 15:55). Повторюємо, переживаючи Христове воскресіння з мертвих як пролог нашого власного воскресіння, нашої особистої перемоги над смертю з її пекельним жалом. Великодній світанок розкривається як світанок нашого майбутнього вічного життя в Небесному Царстві. Всемогутньому Богові непотрібно було доводити Свою непідвладність смерті. Єдиний у Пресвятій Тройці Господь в особі Єдинородного Сина сходить у видимий, матеріяльний світ і приймає людське тіло для нас, Своїх дітей. Він іде до нас, аби запросити кожного відкрити для себе перспективу вічного життя, ставши співпереможцем смерти: «Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15:57). А для цього Бог відкриває нам таємницю влади смертельної пітьми над людиною: «Жало ж смерти то гріх» (1 Кор. 15:56). Бог не видирає нас силоміць із пекельних обійм смерти. Він з делікатною батьківською любов’ю і вірою в наші власні сили запрошує кожного зі Своїх синів і доньок: «Іди за Мною!» (Мт. 8:22), - але залишає за нами право вибору між світанком вічного життя в Христі й нескінченною ніччю гріха. Цей вибір ми здійснюємо повсякчас у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Підступний пекельний змій жалить нас через гордість, жадібність, заздрість, кар’єризм, самозакоханість, байдужість, суспільну апатію, пристосованство, через інші вразливі сторони нашої вдачі. Стерти голову змієві ми можемо, лише наслідуючи Христа, зодягаючись у Нього (Гал. 3:27) через творення свого життєвого шляху відповідно до визначених Євангелієм орієнтирів – системи цінностей, пропонованих Церквою.
Кожен із нас може пригадати прикрі епізоди, коли доводилося заблукати на життєвому шляху, тікаючи від євангельського світла в темні закутки власних амбіцій. Повернення до Христа – це не відступ, а прорив уперед. Щире каяття за гріхи, через яке ми повертаємося на дорогу Євангелія, не повинно породжувати в християнина зневіру в собі. Так само, як і огляд 20-річного досвіду блукань нашої нації на шляху до свободи, що про них ми з сумом згадуємо напередодні ювілею відновлення незалежности Української держави. Досвід пережитих втрат може вирости в перемогу, коли ми, схаменувшись, почуємо спрямований до кожного з нас заклик воскреслого Христа: «Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22). Почуємо – і зупинимося в гонитві за примарами споживацького успіху. А відтак вирушимо за Христом на допомогу кожному, хто нас потребує, - Церкві, народові, своєму ближньому. Тоді й відчуємо себе на власному життєвому рубежі, на початку дороги, відкритої перед нами непроминущою звісткою великоднього світанку:
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський
Пасха Христова р.Б.2011