День пам’яти рівноапостольного князя Володимира Великого, що відкриває ювілейний рік Харківсько-Полтавської єпархії, дає чудову нагоду для спомину про події 70-річної давнини. Ми добре знаємо, що хрещення нашого народу почалося задовго до історичного акту 988 року, відомого як «Володимирове хрещення». Хрестили українців і апостол Андрій Первозваний, і папа Римський Климент, і просвітителі слов’ян Кирило та Мефодій. Навернені під час походу на Царгород, хрестилися наші дружинники на чолі з князем Аскольдом. Зрештою, християнкою була й Володимирова бабуся, свята княгиня Ольга. Але саме хрещення князя Володимира завершило й підсумувало понад дев’ятсотлітню дорогу русинів-українців до Христа, до Його Церкви.
Харківсько-Полтавська єпархія постала на ґрунті багатого й важкого досвіду церковного життя східних українців. Землі Слобожанщини й Полтавщини вже мали своїх праведників і святителів, були осяяні опікою Божої Матері, виявленою завдяки чудотворним Охтирській, Озерянській, Козельщанській іконам, пам’ятали славетний Святогірський монастир, сотні й сотні храмі, зведених побожним народом між Доном і Дніпром. Але цей побожний народ уже встиг пережити принизливе поневолення сусідами, насильницький відрив від Константинопольської Церкви-Матері, жахливий геноцид під час «безбожницьких п’ятирічок».
Тікаючи на схід 1941 року, червона орда лишала по собі руїну – сплюндровані храми, спалені підприємства, духовно обікрадений народ. Та й новий окупант не збирався дбати про відродження нашого краю: його цікавила лише життєва територія, а українці прирікалися на рабство й поступове вимирання. І ось тоді Христова Церква стала єдиною силою, що під час кривавого змагання двох імперій зла заопікувалася жертвами цього змагання. Завдяки народній ініціятиві повсюдно відкриваються церкви, а священики, виходячи з підпілля, збирають на богослужіння незліченні натовпи вірних. Духовним лідером цього церковного руху став на нашім терені митрополит Феофіл (Булдовський), дивом урятований від атеїстичного терору. Майже всі відновлені харківські храми визнали його юрисдикцію, а 27 липня 1942 р. митрополит з єпархіяльним клиром і паствою увійшов до складу Української Автокефальної Православної Церкви, утворюючи Харківсько-Полтавську єпархію.
При зустрічі з фарисеєм Никодимом Христос пояснює співрозмовникові, людині глибоко релігійній і чудово обізнаній зі Старим Завітом: «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Ін. 3:3). А коли згодом, уже після Господнього розп’яття і воскресіння, юдейський синедріон обговорював ставлення до апостольської Церкви, інший фарисей, Гамалиїл, радив так: «Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете!» (Діян. 5:38-39).
Заповзятливі богоборці виявилися нездатними зруйнувати народжене згори. З поверненням в Україну червоних окупантів було заборонено Українську Автокефальну Православну Церкву, її храми закрито або передано іншим релігійним організаціям, а сам митрополит Феофіл помер в ув’язненні. Але ні репресивні заходи, ні нав’язлива атеїстична пропаґанда не змогли запобігти відновленню Харківсько-Полтавської єпархії, перший собор якої пройшов у Харкові невдовзі після проголошення незалежности України. І в утворенні єпархії, і у її відродженні визначну роль відіграв незабутній Патріярх Мстислав. Саме він, тоді єпископ Переяславський, у липні 1942 р. переконав митрополита Феофіла увійти до складу Української Автокефальної Православної Церкви, а при поверненні до Харкова в травні 1991 р. поставив за приклад місцевим церковним громадам досвід митрополита Феофіла й організацію його митрополії.
Посткомуністична Україна важко приймає нашу Церкву. Низка ганебних розколів з’явилася через незгоду нової бюрократії визнати за Церквою право на свободу розвитку та незалежність її суспільних позицій. Сотні безхатченків блукають між юрисдикціями, шукаючи протекції політичних і економічних кланів. То одна, то інша інстанція бере на себе роль синедріону й пробує заборонити, обмежити, підпорядкувати собі діяльність Київської Церкви. Важким випробуванням для всіх нас стали відмова частини єпископів від виконання ухвал Помісного Собору 2000 р., передача юридичних прав Патріярхії «клонові» УАПЦ, захоплення приміщень київського центру. Але з кожним роком стає очевиднішою виняткова важливість збереження спадкоємности розвитку Української Автокефальної Православної Церкви нашою Харківсько-Полтавською єпархією, змушеною назватися «оновленою» для збереження юридичних прав. І радість від почуття причетности до цієї історичної місії компенсує гіркоту зрад і обмов, постійне напруження у захисті власного майбутнього. Бо ми всі знаємо: народжене згори не зупинити земним синедріонам. Перспектива ж, відстоювана нашою єпархією, відкривається нині не лише для нас самих, але й для всієї православної спільноти України, що починає гуртуватися довкола Блаженнішого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі, визнаного на Помісному Соборі 2000 р. нашим духовним главою.
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський
15 (28) липня р.Б. 2011.