В Успенській церкві пройшло наречення архімандрита Бориса (Харка) на єпископа Херсонського і Миколаївського


22 серпня в Успенській ставропігійній церкві м. Львова відбулося наречення архимандрита Бориса (Харка) на єпископа Херсонського та Миколаївського. Після Всенічної відправи, яку очолив Блаженніший Макарій, Митрополит Київський і всієї України у співслужінні архиєпископа Тернопільського Мстислава та єпископа Мукачівського і Карпатського Віктора, архимандрит Борис промовив своє слово.

 

Слово архімандрита Бориса під час  чину наречення на єпископа в Успенському ставропігійному храмі, кафедральному соборі  львівської єпархії 22 серпня 2015 року

 

Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Дорогі браття і сестри!

«Боже, дозволь мені почуватися звичайним мирянином, слугою у Твоїй Церкві, а не Слугою Божим», – заповідав Патріарх Мстислав. «Служити Богові – то служити рідному народові!» – стверджував своїм життям Митрополит Іларіон Огієнко,  перекладач Святого Письма. «Служіте Господеві зі страхом і радійте Йому з трепетом!» – закликає нас псламопівець Давид (Пс. 1:11).

Так сьогодні і я, недостойний архімандрит Борис, що рішенням Патріаршої Ради, за твердженням Архієрейського Собору, зі Святительської Вашої волі покликаний Господом до архіпастирського служіння, охоплений невимовними переживаннями душі перед майбутніми викликами важкої праці у винограднику Церкви Православної, Церкви Української, Церкви Автокефальної в умовах неприхованої війни із номінально православними завойовниками – московською ордою.

Господь обдаровує кожну людину, яка приходить у світ, своїми талантами, і жадає належної відповіді за їх примноження та адекватне застосування. Сьогодні хтось, можливо і більшість, вважає, що Бог милосердний обдарував мене множеством талантів. Хтось досвідченіший, можливо, вважає мене і не зовсім підготовленим до такого подвижництва. Тому мені згадуються слова апостола Павла у Посланні до коринтян, що випали мені для прочитання у чині хіротерії на читця:  «Щоб про мене хто більш не подумав, ніж бачить у мені або чує від мене» (2 Кор.12:6).

Стрімкий похід із мирянина до архієрея, на щастя, не є новим явищем в історії Вселенської Церкви загалом та Української Православної Церкви зокрема. Радше навпаки – це ставало передумовою розвитку Церкви. Доречно згадати і святителя Амвросія Медіоланського, і цитованих щойно українських ієрархів Іларіона (Огієнка), Мстислава (Скрипника), як і більшість ієрархії УАПЦ Першого та Другого відродження, які мали високу цивільну освіту. Сама система середньовічної освіти, в тому числі і Львівської братської школи, передбачала етапність вивчення наук, де богослов’я ставало вінцем здобутих знань, а першим ректором цієї славної школи у цих стінах, де проходить моє наречення на єпископа, був святитель Арсеній Еласонський. Успішним випускником школи був святитель Петро Могила, що декілька століть тому теж тут, у цьому Успенському храмі, виголошував слово на архієрейському нареченні.

Народившись у стародавньому Буську, місті, яке було протостолицею племені на теренах сучасної держави, я, звичайно, захоплювався його історією та видатними людьми, де народились і проживали президент ЗУНР Євген Петрушевич, син священика, і єпископ – перекладач «Життя у Христі» Томи Кемпійського та видавець воскресного Євангелія українською мовою у 1919 р. Йосиф Боцян, і музейний організатор Іларіон Свєнціцький. Славні попередники надихали мене до відповідальної праці для своєї громади та народу. Тому я двічі був обраний депутатом Буської міської ради.

Я щиро вдячний батькам та рідним, які прищепили відповідальність перед Богом та правило храмової молитви. З радістю згадую тих священиків (зокрема о. Григорія Петрущака) та хористів церкви Миколая, які ще в совєцькі часи заохочували до церковного співу та читання апостола.

Дякую Богові, що випробовував мою віру через священиків, вчителів, директора школи, співробітників і керівників, і дав насолоду пізнати силу молитви за інакодумців, кривдників та ненависників.

Із радісною вдячністю згадую тих духівників, що усно і письмово спрямовували мене до богословських студій та підтримували покликання до чернецтва.

З подячною молитвою згадую тих співпрацівників, приятелів, хористів, що з розумінням і радістю сприйняли моє непросте і, на перший погляд, дивне рішення вибору духовного стану.

Хоча й священство було моєю мрією з дитинства, однак вперше пророче згадав про архієрейство у своїй настанові, даючи рекомендацію-характеристику для здобуття духовної освіти теперішній канцлер о. Володимир Целень, декан Буський УАПЦ.

Вдячний нині вже покійному батькові Юрію, який наполегливо рекомендував здобути спочатку світську освіту, перш ніж реалізувати священиче покликання, бо «Церкві потрібні освічені люди». Ці ж слова повторив у 1999 р. блаженної пам’яті Патріарх Димитрій в новоосвяченому Володимирському храмі смт. Красне, благословляючи здобувати богословську освіту в Колегії Патріарха Мстислава. Я вірю, що сьогоднішні події мого архієрейського поставлення є також результатом їх молитов, бо «в Бога усі живі» (Лк 20:38).

На різних етапах мого життя Бог ніколи не давав мені того, про що я Його просив, але завжди несподівано давав більше. І я завжди згадував у такі моменти слова апостола Павла – «бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досягли досконалості» (Євр. 11:40).

Так було і з вибором спеціальності, і з отриманням робочого місця, і зі здобуттям наукового ступеня та зростанням по службовій драбині. Так сталося і з просуванням по ступенях священства. Не так давно, будучи поставленим на диякона Вашим Блаженством, я думав, що буду спокійно служити у цьому сані, допоки не стану досвідченим дияконом, однак вже сьогодні я виголошую промову на архієрейському нареченні. І хочеться повторити за Богонатхненим письменником: «Дивні діла Твої, Господи! Все премудро сотворив Ти!» (Пс. 103:24).

Сьогодні, у час чергової в нашій історії війни з кочівниками, що насуваються на наш край ордою, почесть помолитися разом з Іларіоном, митрополитом Київським: 

«І допоки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців! Хай не прозветься город Твій городом полоненим і стадо Твоє забродами в землі несвоїй! Хай не кажуть окрайні землі: «Де є Бог їхній?» (Псалом 78, 10).

Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь! Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твою до людей Твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів, і жон, і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну, і душевну, молитвами Пречистої Твоєї Матері, і святих небесних сил, і предтечі Твойого хрестителя Іоанна, апостолів, пророків, мучеників, преподобних, і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас! Хай милістю Твоєю будемо в єдності віри, вкупі, весело і радісно! Славимо Тебе, Господа нашого, Ісуса Христа, з Отцем і з Пресвятим Духом, Трійцю нероздільну, єдинобожественну, що царює на небесах і на землі, над ангелами і людьми, над усім створеним, видимим і невидимим. Нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь».

Нині Благословляйте Господа, усі раби Господні!” (Пс. 133:1) – співаємо ми з Давидом у недільному прокімені вечірні. Тут же нині усі ми поневолі пов’язуємо архієрейське наречення мене, недостойного, із думками про майбутність нашої Церкви. І тому актуальними будуть слова нашого Першопатріарха Київського Мстислава: «Наша Православна Церква-страдниця через лиху долю сьогодні наново мусить виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху. Тому й нагадую, що в чеканні того ми повинні тримати Святу Церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, що виросте те, що посіємо, і як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв. Так воно є в цьому світі. І не закриваймо очі на свої недосконалості. Говорім відкрито про них, але говорім культурно і чесно» (Заповіт Патріарха Мстислава).

Останні довколацерковні події, що є виявом совєтизації свідомості та проявом інформаційної війни кремлівських прихвоснів, та просто блудників чи блудниць, актуалізують питання об’єднання Православної Церкви – саме об’єднання, а не приєднання, поглинання, чи рейдерства.

«Об’єднання православних Церков України, як історична необхідність, щоб вижити і закріпити своє місце серед вільних народів світу, є можливим лише довкола Української Автокефальної Православної Церкви, Церкви-Мучениці, яка ніколи не зраджувала свій народ і свою віру», – заповідав повік незабутній Патріарх Мстивлав. – Жертви її ми всі знаємо. Треба глянути один одному в очі і сказати, що ми хочемо об’єднання, ми будемо його мати. І, не відкладаючи, беріться за здійснення цієї Богові і народові нашому бажаної ідеї. На засадах чесності і чистоти перед Богом і народом нашим приступаймо до діла, мої рідні!” (Заповіт Патріарха Мстислава).

Нові суспільно-політичні виклики повертають нас до аналізу першопричин наших негараздів. Приймаючи дар Господній із Ваших Святительських рук, я усвідомлюю покликання нести Благу вість, євангелізувати наше суспільство, адже Митрополит Василь Липківський залишив такі корисні і сьогодні для народу настанови: «В земній життєвій боротьбі не той народ перемагає, який володіє великими земними скарбами, а той, який набув собі найбільше духовний капітал» (Митрополит Василь Липківський).

Очевидно, не випадково мій постриг відбувся через 1000 літ після переставлення князів-страстотерпців Бориса і Гліба – перших канонізованих святих в Руській (Українській) Церкві. Не випадково і наречення звершується в день пам’яті апостола Матвія, що підкреслює відповідальність за апостольське служіння. Символічно, що й архієрейська хіротонія довершується у день Українського Державного Прапора, який відзначається лиш десять років в нашій державі, однак заохочує подбати про Прапор – чисту хоругву нашої Української Автокефальної Православної Церкви. «Не бійся, мала черідко!» (Лк 12:32), – ці євангельські слова любив повторювати на зустрічі з вірними, з братчиками та сестричками Патріарх Димитрій. Тож і ми повторімо таку актуальну сьогодні його молитву: «Господи, Спасителю наш! Ми віримо, що Твоя Благодать діє тільки через Твого Пресвятого Духа і не потребує посередників. Молимо Тебе у цей час: Врозуми тих, що вважають себе православними, а нас, православних, неволять, щоб вони залишили наш народ у спокої. Саме наш народ передав їм православну віру, навчив їх усього, що було треба, а вони стали такими немилосердними. Ми не жадаємо вдячності. Наші предки робили для них усе задля Твого, Господи, Царства і спасіння всіх, хто не мав віри. Врозуми їх, Господи, і наш народ врозуми, що він від Тебе й Твого Апостола отримав святу віру, і благослови відродження нашої Церкви. Амінь» (На порозі 2000 року. Патріарх Димитрій).

Отож, щоби моє служіння було приємним Богові, плідним для Церкви, потрібним для народу Божого, прошу Ваших святительських молитов, прошу молитовної підтримки вас, браття-співслужителі, вас, мої дорогі братчики та сестрички Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного, та усіх вас, мирян, бо всі ми разом творимо Церкву Христову!

Служіння Богу – це служіння людям

У міру сил, а часто й понад сили,

Щоби спадала із очей полуда,

І Правда Божа душі підносила!

Щоби із натовпу зростала вже громада,

Спільнота Господа, що прагне до спасіння,

Будуймо мир в душі, і будьмо раді

У страсі Божому! Й осягнем воскресіння!