Несвятковий ювілей Харківського православного братства

Ніна Немировська, м. Харків.

Напередодні 30-літнього ювілею від дня утворення Харківського крайового православного братства ап.Андрія Первозваного УАПЦ є нагода згадати пройдений ним шлях, підсумувати зроблене і констатувати, що обставин, які складися сьогодні в Харкові, фактично змусили припинило його діяльність.

Натомість лишилися ті, хто доклали зусиль у різні роки, щоб діяльність братства була плідною на духовній і культурній ниві Слобожанщини. Вони заслуговують на щирі слова подяки і, маємо сподівання, що милосердний Господь по достоїнству оцінив їхню працю.

Церковні братства, про початок яких писав Іван Огієнко (1), згадувалося у Іпатіївському літописі (1134 та 1159 рр.). Відродження братств та наповнення його діяльності новим змістом наступило в ХV столітті з початком національно-визвольних змагань українського народу та кризою в українському православ’ї. Вона полягала в зраді вищою духовною владою інтересів церкви й народу. Тому братство виступило як єдина реальна сила не тільки в обороні православної церкви, а і пожвавлення духовного її життя.

Історія України безпосередньо пов’язана з братським рухом, що виник 430 років тому у Львові, в Успенській Церкві, який згодом набув статусу ставропігії (2). Згодом це явище стало масовим і поширилось на всю Україну.

Братства на Слобожанщині поставали спочатку заселення переселенцями з Правобережної України, разом із будівництвами церков, населених пунктів. Вони сприяли розбудові церков і парафіяльного життя, освіті і благодійній діяльності, українській духовності і моральності та, можливо, поклали початок ремісницьким цехам (3).

Відомий український історик Дмитро Іванович Багалій зазначав, що в Харкові у 1678 році існував братський двір при церкві Різдва. В актах Курязького монастиря 1700 року згадується братчик соборної церкви Григорій Голинський (4).

Братські двори існували в Троїцькій церкві, Благовіщенській та інших церквах, тобто у всіх церквах Слобожанщини і Харкова. Вони були навіть у селах і містечках (5). А при Дмитрівській церкві м. Харків, яка була збудована в середині ХVII століття, зберігся братський двір, школа, шпиталі та притулок для бідних до середини ХІХ століття, незважаючи на заборону їх існування царицею Катериною ІІ. З передань харків’ян відомо, що демократичні традиції Дмитрівської церкви збереглися до початку ХХ століття і виявлялися в особливій пошані інтелігенції і міщан, які любили її відвідувати. Це дає можливість стверджувати, що львівська братська традиція мала органічне продовження на Слобожанщині і вплинула на культуру, освіту та духовність українського «Нового Світу».

На початку ХVIII століття у чотирьох полках Слобідської України було 124 школи (6). А наприкінці ХVІІІ століття українська культура зазнала найбільшої асиміляції з боку Російської імперії і виявлялася в найнижчому освітньому рівні українців серед інших народів імперії. Прояви моральної деградації населення Харкова спостерігалися в доносі городничого Пантелімонова, який зазначав : «В Харькове разного звания люди, наипаче великороссияне и греки, выбрасывали вывозимый из дворов навоз прямо на улицы, благодаря чему улицы были так загажены, что в дождливое время «за великою гразью» движения по ним совершалось с большой трудностью…»(7).

В ньому ж йшла мова також про обдурювання людей на ринках, обважування і продаж недоброякісного товару, чого раніше в Харкові не траплялося. Все це свідчило про занепад української духовної культури й утвердження московських впливів, що і в наш час позначаються на певній категорії харків’ян. «Замість братерства ієрархія Московії і її прислужники проповідують примус, панування зовнішнього самодержавного характеру в самій церкві», – писав відомий благовісник України початку ХХ століття Володимир Чеховський. Він наголошував, що російські єпископи засвоюють в собі елементи влади князів і царів, панують в церкві проти вчення Христа, проти братерства (Матв. 20, 25-28) і заповітів апостолів (І Петра, 5, 3) (8).

У 1917 році в середині листопада відбулися установчі збори українського «Братства воскресіння Христа», на яких прийнято ухвалу про необхідність здобуття Українською Православною Церквою автокефального устрою. Провідники цього руху робили перші кроки у напряму автокефалії. Було утворено Організаційний Комітет, який повідомив про скликання всеукраїнського Собору 11 січня 1918 року. Це братство невдовзі перетворилося на Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). 25–30 травня 1924 року в соборі святої Софії в Києві відбулися Великі Микільські Збори, на яких виступив Василь Липківський з доповіддю «Братства в сучасній УАП Церкві…», привітавши діяльність братств як одну з давніх форм соборності в минулій історії Української Православної Церкви (9).

5 лютого 1918 року у Житомирі було створено братство св. Спаса, в якому об’єднувалося національно свідоме духовенство і працювало для українського національно-церковного відродження. Після окупації України більшовиками частина членів братства переїхала на західну Волинь під Польщу і там продовжувала свою діяльність у рамках Духовного Правління у місці Володимирі (9).

З приходом німців у лютому 1918 року на місці ВПЦР утворюються братства Кирила і Мефодія, що ставлять собі за мету відновлення організаційних церковних справ (9).

Ми можемо припускати, що, як і в минулі століття, діяльність братств вплинула на відродження і характер розбудови українського церковного життя в 20–30-х рр. минулого століття.

У Харкові 7 липня 1990 року виникло Українське Православне Братство, а потім його наступник – Харківське крайове братство ап. Андрія Первозванного УАПЦ. Розташовувалось воно в Українському фонді культури на колишній Миколаївській площі поряд із зруйнованим в 1929 році кафедральним Свято-Миколаївським собором УАПЦ, в якому проповідували в 20-х роках XX ст. високоосвічені архіпастирі Олександр Ярещенко та Іван Павловський (10). Обравши шлях служіння Богові, українському народові, відродженню традицій української духовності і церкви, братство на перше місце ставило ідею «поширення Слова Божого та знань про церкву через засоби масової інформації, розвитку православного мистецтва й культури на засаді фундаментальних цінностей Христової Церкви» на Слобожанщині».

5 квітня 1992 року відбувається перший собор Харківсько-Полтавської єпархії, який ставить за мету розбудову церковних структур і, зокрема, підготовку церковних кадрів, катехизацію населення Сходу України. Проте до відновлення єпархії цю місію брало на себе Харківське православне братство УАПЦ.

Першим головою братства був кандидат філологічних наук, доцент Юрій Ісіченко, а його заступником – кандидат філологічних наук, доцент Віктор Маринчак. Обидва вони викладали в Харківському держаному університеті (нині – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна).

До основного складу братства входили відомі науковці, викладачі, співробітники вузів Харкова, представники наукових та культурних закладів: відома харківська поетеса, кандидат філологічних наук Олександра Ковальова, художник Наталія Вирган, кореспондент радіо “Свобода” Владислав Проненко, молодший співробітник Літературного музею Харкова Олег Кучер, виконавиця авторських пісень Марія Бурмака, композитор Лариса Донник, студенти харківських ВНЗ та технікумів Наталя Ріпка, Ольга Щур, Юрій Донцов, Сергій Гук та інші.

Братство задекларувало свою діяльність із відновлення традиції вшанування на Фомину неділю пам’яті визначних харків’ян, – Дмитра Багалія, Миколи Сумцова, родини Алчевських, Олександра Потебні та інших. Братчики упорядковували могили, запрошували українських священиків із різних кінців України для відправи панахид, участі в проведенні вечорів пам’яті. У Харкові в таких заходах найчастіше брали участь о. Іван Пашуля, о. Микола Кавчак зі Львова та інші.

Перша Літургія УАПЦ у Харкові від часів другої світової війни була відправлена за жертвами голодомору 1932–1933 рр. у Палаці студентів “Гігант” – на місці колишнього жіночого єпархіального училища – 4 листопада 1990 року. Її відправив о. Іван Пашуля. Співали діти з недільної школи Петропавлівської церкви Львова Ця подія мала великий резонанс у місті й була гаряче підтримана громадськістю Харкова.

З 1991 року братство ап. Андрія Первозваного УАПЦ відновило на Харківщині традицію освячення джерел на Водохреща. Вперше освячували воду на джерелі в Сариному Яру, після – в с. Циркунах. До цієї справи долучився священик УАПЦ із Києва, колишній диктор Українського радіо, о. Петро Бойко. 1992 року цю традицію підхопила УПЦ МП, а з 2001 року – УПЦ КП.

Відродження святкування Різдва в місті Харків від самого початку пов’язане із залученням вертепних десантів львів’ян, івано-франківців, що охоплювали не тільки м. Харків, а й навколишні населенні пункти, здобули велику прихильність населення Харкова. Від початку створення Братства на Різдво в Харківському лекторії товариства “Знання “ організовувались свята, концерти силами відомих діячів літератури і мистецтва, а також хором братства.

Паломницька Великодня поїздка членів братства до Львова в 1990 році відіграла найістотнішу роль у формуванні української православної спільноти

Дбаючи про розвиток української духовної культури, братство започаткувало дні пам’яті Тараса Шевченка в Харкові (конференції, вечори пам’яті, панахиди, молебні), до проведення яких залучалися, крім харківських культурних, релігійних діячів і літераторів, Львівське, Київське братства, галицькі священики, українські релігійні діячі, такі як Євген Сверстюк, покійний Патріарх Димитрій та багато інших.

Спільні дії львів’ян і харків’ян, їх бачення шляхів розвитку УАПЦ, організації духовного життя парафій, вимоги до критеріїв обрання кандидатів на свячення, розуміння соборноправності в нашій церкві співпадали і були визначальними в подальшій її розбудові.

Завдяки зусиллям члена Харківського Православного братства ап. Андрія Первозваного УАПЦ, голови місійної комісії Владислава Проненка на початку 90-х років відбувалися місійні поїздки до Львова з обміну досвідом між членами братств.

Особливе значення для розвитку українського православ’я на сході України на початку 90-х років мали відвідини Харкова о. Володимиром Яремою, о. Іваном Пашулею, членами Львівського братства. Братства спільна організовували візит до Харкова Патріарха Мстислава, надавали допомогу у становленні Іоанно-Богословської, Успенської та Свято-Дмитрівської громад УАПЦ м. Харкова, морально і матеріально підтримували парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. На високому рівні були організовані спільні акції Харківського та Львівського братств із святкування 500-річчя Запорізької Січі, відкриття Всеукраїнського конкурсу “Червона рута” в 1991 році, вшанування пам’яті Патріарха Мстислава, гетьмана Івана Мазепи в Полтаві та ін

Основою своєї діяльності братство ставило на меті відродження освітніх духовних традицій української Церкви. Особлива увага приділялась молоді, яку необхідно було прихилити до християнського світосприймання, допомогти молодим душам знайти свій шлях до Бога, пізнати традицію українського православ’я. Після закінчення курсів перші слухачі склали екзамени у Львівській семінарії УАПЦ і отримали посвідчення викладачів недільних шкіл (З. С.З). У 1992– 1993 роках продовжували діяти катехитичні курси при братстві ап. Андрія Первозванного, де братчики слухали лекції (11).

З метою духовної освіти дітей весною 1992 року братство створює оргкомітет з організації недільної школи для дітей спільно з ТУМ “Просвіта” та товариством “Спадщина”. Ця братська недільна школа для дітей поклала початок недільним школам при храмах Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ: Свято-Дмитрівському, Іоано-Богословському, храмах Полтави, Луганщини та інших. Навчання дітей в школах проводили викладачі-професіонали, які за покликанням душі несли Слово Боже дітям українською мовою, виховують в них християнську мораль.

16 квітня 1994 року єпархіальні збори Харківсько-Полтавської єпархії ухвалили перетворити філію Львівської духовної семінарії на окрему вищу богословську школу – Колегію Патріарха Мстислава.

Серед студентів колегії була значна кількість членів братства ап. Андрія Первозванного, які окрім здобуття духовної освіти, осягали особливості традицій української церкви та поширювали атмосферу, яка притаманна УАПЦ.

Спільна діяльність Харківського і Львівських братств є тим світлом, що освітлює серця і уми українців на початку нового тисячоліття, було виконанням заповіту Патріарха Димитрія, що, в першу чергу, необхідно знати рідну культуру, культуру праці, культуру сім’ї, культуру суспільного життя, особливо духовну культуру. І як він заповідав, здійснювати ці завдання треба всім, особливо – будівничим Держави (12).

А місійна діяльність (прощі до Свято-Миколаївської церкви с. Циркуни, церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Соколове, церкви Св. Катерини с. Катеринівка, до могили Патріарха Димитрія м. Львова) дала духовне єднання і формування активного ядра братства.

Члени братства сприяли утворенню парафіяльних бібліотек, фінансували видавництво календарів тощо. В пресі та наукових виданнях періодично з’являлися публікації про діяльність Харківського крайового братства, статті з історії церкви т. ін.

Проте за останніх 5-6 років ситуація з Братством докорінно змінилася, а березневі події 2020 року в Свято-Дмитрівському храмі м. Харків свідчать про те, що братство фактично перестало існувати як громадсько-релігійна організація, втратило ініціативу, натомість стало ручним інструментом виконання бажань керівника єпархії. Позбавлення права православних християн користуватися православною святинею міста свідчення тому. Але члени братства, які лишилися після квітня 2015 року, стали безправними, Вони мовчали, коли їх змусили перевести Свято-Дмитрівську громаду в лоно греко-католицької церкви. Як у Тараса Шевченка: «А ми сиділи і мовчали і мовчки чухали чуби!»

Атмосфера нещирості, залякування, підозрілості плекалася щонеділі в храмі кілька років, де методично громаді пояснювали наскільки негативним є явище православ’я. Хоча до 2015 року всіх орієнтували на Константинополь, на об’єднання із Вселенським Патріархом.

Сьогодні 30 років від дня виникнення Харківського Православного Братства. Гіркий ювілей, несвятковий, як і неоднозначним є досвід перебування в ньому. Адже, як виявилося, члени братства, як значна кількість громад колишньої єпархії, були піддослідними. Про це йшлося в одній із заяв колишнього керівника єпархії, «еклезіальний експеримент не вдався».