Антіохійська православна церква


Автор статті (опублікована в газеті "Успенська вежа" у 2000 році) - протоієрей Ігор Бурмило, настоятель Успенської церкви Львова

Антіохійська православна церква заснована святими першоверховними апостолами Петром і Павлом. Єпископом цієї церкви був муж апостольський святий Ігнатій Богоносець (+ІІ сторіччя). Тут віруючі в Ісуса Христа вперше почали називатися «християнами» (Дії 26). Пресвітер Лукіан (+312) заснував в Антіохії знамениту Антіохійську богословську школу, яка займалася систематизацією християнської догматичної науки і залишила багатий літературний спадок. З Антіохійської церкви вийшли святі сподвижники і захисники православ’я: святитель Іван Золотоустий, який народився в Антіохії і був пресвітером до покликання його на Константинопольську катедру, преподобний Іван Дамаскин (+близько 780), богослов, який привів в систему християнське вчення про віру, церковний письменник, захисник іконошанування, преподобний Іларіон Великий (+близько 371), засновник монашества в Палестині та перший наставник Антіохійських іноків, та багато інших.

Постановами Першого, Другого, Четвертого і Шостого Вселенських соборів за Антіохійською церквою було визнане четверте місце в числі патріархатів, а після відпадання Риму – третє. У IV і V століттях Антіохійська церква була в розквіті, прославилася зовнішнім благоустроєм і освітою, мала відому богословську школу і нараховувала 200 єпархій.

У VII сторіччі Антіохійський патріархат підпав у залежність від мусульман. Будучи завойованим разом з Александрійським патріархатом арабо-турецькими військами. Більше як 12 століть рабства і переслідувань довели Антіохійську церкву до крайнього занепаду. Наполеонівська експедиція в Єгипет ще більше погіршила становище і цього патріархату. У 1833 році Сирія була завойована єгипетськими військами. Єгипетський віце-король Мухаммед Алі, васал султана, дещо полегшив становище християн.

Але в 1843 році Сирія знову була завойована султаном. Мусульмани з особливим фанатизмом взялися винищувати християн. Особливо багато вірян Церкви Христової загинули в 1860 році, коли населення Лівану – «друзи» мусульмани почали війну проти християн. У той час загинула цінна бібліотека в Дамаску, були пограбовані усі храми. Лише протягом одного місяця турки і друзи вбили 17 000 чоловіків, спалили 10 000 дітей, їхні тіла змушували їсти їхніх батьків, розрубали на шматки 7000 жінок. Європа вжахнулася від такого кровопролиття. За домовленістю європейських країн у Сирію були відправлені французькі війська, які взяли її під свій контроль упродовж усього року і в патріархаті настав жаданий спокій. Згодом Порта прийняла рішення щодо того, щоб не допускати кривавих спалахів релігійної ворожнечі, і тим самим не давати приводу для втручання європейських країн.

Антіохійська церква після перенесених гонінь і нещасть остаточно збідніла. Багато розладу було внесено й у внутрішнє життя патріархату через втручання в його проблеми Константинопольського і Єрусалимського патріархатів. Константинопольський синод присвоїв собі право ставити на Антіохійську катедру осіб з числа константинопольської ієрархії. Так, з кінця XVII сторіччя на архиєрейські катедри ставили тільки греків, хоча більшість населення тут – араби.

По закінченню Першої світової війни Сирія, на території якої розташований Антіохійський патріархат, опинилася під протекторатом Франції. У Бейруті була резиденція високопоставленого французького комісара, який мав владу військового диктатора. Але місцеве населення підняло боротьбу проти іноземного протекторату, що дуже негативно відбилося на житті Патріархату. Патріархія, якими тільки мудрими не були її ієрархи, зробила тільки те, що мала зробити – всі засоби і кошти вона віддала на утримання тих сімей, які стали біженцями із своїх поселень в часі військових дій між французами і повстанцями. У 1941 році Франція формально проголосила незалежність Сирії і Лівану, а в 1947 році вивела із цих країн свої війська.

До Першої світової війни Антіохійський патріарх був не тільки духовним керівником свого кліру і пастви, але й світським представником перед Портою. Він міг навіть судити християн у цивільних справах, також був гарантом за свій народ перед Портою і, в разі повстань чи заворушень, відповідав за нього своєю свободою і життям.

З VII ст. антіохійські патріархи проживають не в Антіохії, яка тепер є убогим арабським селом, а в Дамаску, столиці Сирії. Патріарх став обиратися Синодом і представниками від народу. Нижче духовенство обиралося народом, із свого середовища, а тому утримання його не вимагало великих витрат.

У теперішній час в Сирії є близько 17 монастирів і 400 храмів, які розташовані навіть у маленьких селах. Єпархіями керують митрополити, які живуть разом зі своєю паствою і відрізняються силою віри, моральним авторитетом і ревністю до православ’я. Вони перебувають у безпосередніх зв’язках зі своїм народом, постійно відвідують домівки своїх прихожан, розділяють з ними горе і радість. Вони утримуються на вбогі пожертвування від парафіян, церков і монастирів. Саме монастирі складають основу православя в Сирії і центрами духовної освіти. У даний час Антіохійська церква має духовну семінарію в Бейруті, столиці Лівану, а також вищу духовну школу, яка відкрита 1971 року в Белементському монастирі біля міста Триполі в Лівані й носить назву Белементської духовної академії.

З початку ХХ століття патріархами Антіохійської церкви є ієрархи арабської національності. Після смерті в 1970 році патріарха Теодосія VI на Антіохійську катедру 25 вересня цього ж року обрали Іллю IV (Муада). Народився 1914 р., араб. Він був відомим богословом, доктором теології багатьох православних духовних академій світу. Володів, крім арабської, також і грецькою, французькою, англійською, турецькою і португальською мовами. Перекладав на арабську мову Святоотецькі твори і твори сучасних богословів, був поетом і літературознавцем. Праці його публікувалися в періодичних виданнях Сирії, Лівану і США. Під його керуванням на сесії священного синоду Антіохійської церкви в серпні 1975 року було прийняте рішення про об’єднання митрополій Нью-Йоркської і Толедської в одну єпархію під назвою Антіохійська православна християнська єпархія в Північній Америці. Помер патріарх Ілія IV в 1979 році.

Очолює нині Антіохійську церкву 166-й патріарх Антіохійський Ігнатій IV (Хазім). Народився в місті Мхарда біля Хама, в Сирії, у 1920 році. У 1961 році він був хіротонізований в єпископа Пальмірського. Вибори Блаженнійшого Ігнатія предстоятелем Антіохійської православної церкви відбулося 2 липня 1979 року, чин інтронізації звершений 8 липня цього ж року.

У своїй діяльності особливо багато зусиль Патріарх Ігнатій IV докладає для укріплення і об’єднання дещо розрізненої кордонами своєї пастви. Канонічна територія – Сирія, Ліван, Ірак, Кувейт. Юрисдикція Антіохійського патріархату розповсюджується на ряд єпархій у Європі, Ірані, Туреччині, країнах Північної і Південної Америки і Австралії.

Патріарх Ігнатій IV у 1986 році в Парижі очолив роботу Першого з’їзду духовенства і мирян арабських православних парафій у Франції, Великобританії та Німеччині, якими управляв вікарій патріарха єпископ Пальмірський Гавриїл. 35 000 православних арабів обєднані в 9 громад, є серед них і певна кількість православних турків. Обговорювалось утворення нових парафій, облаштування храмів, питання катехитичної освіти і духовного окормлення православних арабів-студентів. Патріарх тут вперше підкреслив про «правдиво вселенський характер Антіохійської Церкви», яка має більше мільйона вірян православних арабів, які проживають в різних частинах світу. Єпископат Антіохійської церкви нараховує 32 архиєреїв, які очолюють 20 єпархій.

Титул предстоятеля – Блаженніший патріарх Великої Антіохії, Сирії, Кілікії, Іверії, Месопотамії і всього Сходу.

Символом церкви є образ святих апостолів Петра і Павла.

Патріарша резиденція і катедральний собор в честь Успіння Пресвятої Богородиці розташований у Дамаску.

Використана література:

1.       Скурат К.Е. История помесних Православних церквей – Москва, 1994

2.       Журнал Московской патриархии. Москва, 1975

Бессонов М. Н. Православие в наши дни. Москва, 1990